Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– ЛІРО! Як ти?! – шаленими очима Яковенко подивився на бліду дівчину, яка, з гримасою на обличчі, тримала пляшку розчину під стелею.

– Все нормально, все добре, їдь, будь ласка! – защебетала вона, і Наст ще сильніше втиснув педаль газу, з гучним звуком проносячись по порожньому нічному Сєвєродонецьку.

На території лікарні він поставив автівку під крихке деревце, наївно гадаючи, що це якось замаскує її. У будь якому разі хлопцю було все одно на бляшанку, якщо казати про те, що зараз могло статися з Тімурчиком.

– Ліро, куди далі? – швидко відстібнувся Наст, переводячи погляд з будівлі на будівлю, які, немов світлячки, освітлювали темну нічну вулицю своїми маленькими віконцями. – Ліро?! – озирнувся Наст і зціпенів в нерозумінні. Дівчина тримала досі руку під стелею, утримуючи пляшку, але її голова і тіло, немов не в змозі триматись рівно, обм’якли. – ЛІРО!!! – заволав Наст і вилетів з машини, оббігаючи її з іншої сторони. Ключі так і залишилися стирчати у замку запалювання.

Хлопець відкрив пронизані кулями двері, і дівчина майже одночасно із тим випала назовні. Наст підхопив її, не розуміючи, що коїться, тим часом як пляшка випала з рук Ліри і з гучним звуком розбилася. Коліна підкошувалися в Наста і він розумів, що токсини білого фосфору починають свою дію. Його нудило і вивертало зсередини, але адреналін змушував серце битися заради близьких. «Може, пари фосфору?» – намагався думати Наст, швидко приймаючи рішення, кого йому першим власноруч нести в лікарню. Певно, правильним рішенням було б швидко віднести легкого Тімурчика і потім повернутися за дівчиною, але ось хмара, що перекривала повний місяць, відлетіла, і біле світло осяяло ноги дівчини, що до того були в тіні. Чотири кулі, що пройшли крізь двері авто, влучили в тоненьке стегно дівчини, під якою утворилася вже величезна калюжа крові. З кожною секундою калюжа збільшувалася. Побачивши це, Наст збожеволів. «Тільки не ти», – прошипів він про себе, висмикнув з джинсів ремінь і якомога вище затягнув його навколо стегна дівчини. Бліда шкіра його Ліри була прохолодна на дотик, очі заплющені. Темне волосся спадало їй на чоло, перекриваючи красиве обличчя, що беззахисно розм’якло, немов уві сні. Пухкі губи трохи від’єднались одна від одної, а з-під заплющених повік по ніжній щоці стікала сльоза. Яковенко не думав ні про що, а маленький беззахисний хлопчик, що лежав самотньо на задньому сидінні та в несвідомому стані хапав ротом повітря, так і залишився на самоті. Дорослі знов покинули Тімура. Наст вхопив кохання всього життя на руки і полетів, не помічаючи перешкод. Він не знав, до кого звернутись і сподівався на допомогу, але перший поверх, де було приймальне відділення, порожнював. Самотня медсестра спала на посту, поклавши велику голову собі на руки. Зміна видалась тяжкою і ще не вистачало, щоб якісь навіжені прибігли до неї серед ночі.

– ПОЖАЛУЙСТА, ПОМОГІТЄ! ХЛОПЧІК ….Е-Хе, – задихався Яковенко, тримаючи обережно Ліру на руках, неначе наречену. – Мальчік в машінє, уміраєт! ПРОШУ ВАС! – очі хлопця блищали, а медсестра, що підняла заспане обличчя до нього, з ненавистю похитала головою.

– Ну, конєшно, уміраєт, вам жє нєчєм било заняться в 4 утра с мальчіком, бля, – цинічно пробуркотіла вона і кволо пішла кудись у напрямку протилежному вулиці, в той час як Наст побіг далі коридором.

Старенька санітарка в білому халаті терла підлогу, буркочучи собі щось своє під ніс, і, коли побачила хлопця з молодою дівчиною без свідомості на руках, з ніг якої тоненькою цівкою тяглася кров по підлозі, не втрималась:

– Сука, да штоб ви сдохлі всє наконєц!

Якщо в Наста була б хоч одна вільна секунда, він дістав би свій пістолет, що залишився у рюкзаку в автівці, і позбавив би світ цих двох цинічних потвор, які і оком не поворухнули, побачивши таку слабку, тендітну Ліру. Його Ліру, що помирала в нього на руках.

«Тк-тк», – бив він ліктем кнопку ліфту, яка немов навмисне на загорялась.

– Ночью нє работаєт! – не підіймаючи голови від швабри пробуркотіла санітарка.

Не змінюючи темпу, він побіг по сходинках і, діставшись кабінету Миколи Миколайовича, зрозумів, що ноги вже просто не можуть стояти, а руки – тримати дівчину. Наст бехнувся на коліна, але не дозволив чарівному тілу коханої впасти. З останніх сил він м’яко поклав її голову собі на стегна, притримуючи руками. «Бум-бум-бум», – погупав головою Наст у двері, зроблені з червоного дубу. «Бум-бум-бум», – не отримавши на протязі п’яти секунд реакції, зробив він це ще раз, від чого ледь не втратив свідомість.

– Нєадекватниє што-лі!? – відчинив двері Микола Миколайович, та не побачивши нікого перед собою, перевів погляд униз. – ЛІРА! – кинувся батько до своєї доньки й підхопив її, як пушинку, зі стегон Наста.

Хлопець зрозумів, що він зробив все, що міг. Голова тріщала, пульс і тиск зашкалювали. На бліде як крейда чоло не можливо було дивитись без жалю. Спітніле, побите та вимучене воно впало додолу і втратило свідомість.

***

«Пік… пік … пік», – з дратуючою монотонністю видавала неприємний звук апаратура, що слідкувала за життєвими показниками. Світло пробивалося в очі Насту крізь заплющені повіки. Хлопець відчував, що лежить на м’якому ліжку, але розплющувати очі не поспішав – поруч були люди, які щось обговорювали.

– Ну етот же! – пошепки нервово продовжувала якась жіночка, вже дві хвилини перемиваючи кісточки з іншою всім на світі.

– Етот?!

– Да, Люда говоріт… только он… ти поняла.

– А дочка?

– Свєта, ну єсли б ето даже била дочка Пушиліна, 4 пулі… Я ж тєбє говоріла, што єй кровь нє могут откапать?

– Чьо ет, нє могут? – гмикнула друга жіночка, яка тільки задавала питання.

– Ну потому шо нєт єйо! – знизивши гучність до ледь розбірливих звуків, продовжила перша. – Проє-алі.

– О‑йо, так Міров там в ярості, навєрноє?

– Аня говоріт, нікогда такім єго нє відєла – страшнєє дємона.

– О‑йо!