Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ходімо, швидко, ходімо! – ногою відчинив двері Наст і побіг до своєї автівки, притискаючи однією рукою вологу тканину до рота, а іншою, ще більш щільно, тримаючи коло себе Тімура.

Зірвавши білу клейонку, він поклав маленького на заднє сидіння, і Ліра, що сіла поруч, взяла крапельницю у руки, тримаючи її під стелею.

– Не опускай руку, крапай швидко, я зараз! – крізь мокру тканину нервово проговорив Наст і побіг назад у домівку.

– Куди ти? – гукнула вона у спину, але хлопець вже не чув.

Наст влетів до хати і, схопивши свій рюкзак, швидко спустився в підвал. «Хоч би не знайшли, хоч би не знайшли» – думав він, перебираючи руками і ногами по іржавих сходинках. Підбігши до банок з маринованими огірками, він підняв ковдру, на якій стояли вони, і дістав величезну снайперську гвинтівку.

– Де ти був? – звернулась до Наста Ліра, коли той склав речі у багажник.

– Забрав дещо важливе! – поклав на вільне місце спереду він важку Лору, яку ніс у себе під пахвами. Собака просто з смутком дивилася на свого маленького хазяїна, що вмирав на руках у Ліри.

– Тімурчик трошки очі відкривав, – продовжила розповідати дівчина.

Наст повернувся з водійського сидіння до малого і потрусив за плече.

– Тімурчику, малий, Тімуре! – хлопчик відкрив блакитні оченята, що дуже слабко дивились на все. Його погляд зустрівся з поглядом Наста. – Тімурчику, тримайся, маленький, зараз в лікарню, а завтра до Ліри в гості.

– Тато мені казав… – почав дуже тихим голосочком крихкотілий янгол. – Що коли падають зірки – потрібно загадати бажання. Я… – в нього не вистачало сил, щоб сказати фразу, але малий був сильний, Наст завжди вчив його бути таким. – Я просто загадав, щоб війна закінчилась… – закрив очі Тімурчик знов і на нові поштовхи вже не реагував.

Наст завів машину. Руки тремтіли в нього гірше ніж у людей, що страждають від паркінсонізму. Він навіть не знав куди їхати. Їхав швидко. Вперед.

« І продолжаєм нашу рубріку ночной Донбас», – увімкнулось автоматично радіо. « К собитіям сєгодняшнєго дня – новая траса Маріуполь-­Донецк-­Луганск-­Сєвєродонєцк наконєц-то открита і глави рєспублік совмєстно проєхалісь на нєй!» – швидко торохтіла дикторка у радіо, доки Наст робив поворот, швидко перемикаючі передачі. «Украінско-­неонацисткіє боєвікі імєлі пару локальних успєхов под Лісічанском, потєряв болєє ста єдініц тяжолой тєхнікі прі штурмє. Нєонацисткоє двіженіє «прізракі» відімо закончіло свайо сущєствованіє, как сообщают, главниє прєдставітєлі і основатєлі етого двіженія билі ліквідіровани і взяти в плєн послє блістатєльних дєйствій сотрудніков ФСБ і мєстних патріотов. Главний основатель по прозвіщу Наст до сіх пор остайотса на свободє, поетому, єслі кто-то владєєт інформацієй про етого чєловєка, просьба сообщіть об етом в любиє правоохронітєльниє органи власті», – тріскотіла жінка з радіо, але Наст навіть оком не повів на це, він озирнувся на Ліру, виїхавши на проспект Перемоги – чи не найдовшу вулицю Лисичанська.

– Куди?!

– До батька! Тільки він зможе домовитись, врятувати!

– Ні, там блокпости!

– Вони пустять, як побачать дитину – в них самих діти є, вони пустять! – нервувала Ліра, поклавши на свої коліна голову малого, а правицею тримаючи крапельницю під стелею. – Він горить, Насте, просто горить! – квилила дівчина, приклавши ліву долоню до лоба хлопчика.

– Зараз… – сказав Наст і відкрив всі вікна, прискорюючись.

Вітер зі свистом обдував салон автомобіля. Чорна автівка з величезною швидкістю завернула на міст, і майже одразу військовий зі світловідбивним значком наказав зупинитись.

– Куда лєтім в такую ночь? Ви знаєте, што ввєдьон комєндантскій час. А?! – нервово почав росіянин до Наста.

– У нас рєбьонок в салонє уміраєт! Пожалуйста, можно ми проєдєм? – почав ледь не молити росіянина Наст.

– Нє умрьот! Дакумєнти: паспорт, тєхпаспорт, што в багажнікє, – продовжив гордовито той, спираючись руками на автомат, що висів у нього на грудях.

– ДА У НАС МАЛЬЧІК МАЛЄНЬКІЙ СЕЙЧАС УМРЬОТ, ПОСМОТРІТЄ, У ВАС ЖЄ ТОЖЕ ДЄТІ ЄСТЬ! – заверещала Ліра з заднього сидіння.

– ГАВ, – гучно гавкнула Лора і непомітно для всіх вистрибнула у вікно, в той час як військовий підійшов до відчинених задніх вікон і нахилився до Ліри, навіть не звертаючи увагу на Тімурчика, який дуже дивно почав дихати немов риба на суші, хапаючи поверхнево повітря ротом.

– Сука, ти голос на каво пависіла? – нахилився він до Ліри і прошипів з люттю, після чого різко збожеволів. – А НУ БИСТРО С МАШІНИ, ОБА! – пересмикнув він затвор автомату.

Наст розумів, що вони загинуть, якщо той побачить гвинтівку у багажнику, а передусім загине Тімурчик, якщо не надати йому вчасно допомогу. На вирішення були секунди, тому Наст прийняв рішення – діяти. «Дай Боже ноги, а чорт колеса!» – прошипів він сам собі і різко натиснув на газ. «ВЖЖ», – заревів мотор і Наст, шалено швидко перемикаючи одразу на третю передачу, полетів крізь перший блокпост, збивши по дорозі одного росіянина – «ТУХ» відлетіло тіло військового у сторону, а праве крило Шкоди набуло великої вм’ятини.

– АГОНЬ, АГОНЬ! – волав хтось позаду, і сотні набоїв полетіли по чорній автівці, пронизуючи, як ніж масло, м’який метал кузову.

«Ту-ту-ту-ту-ту!» – не вщухали серії пострілів. «Т – Т – Т – Т – Т!» – кулі пробивали автівку спереду й ззаду. Якийсь юнак, років двадцяти, схопив РПГ, і вже прицілившись «точно в ціль», що стрімко віддалялась вперед, натиснув на курок, гадаючи, що медаль от-от з’явиться на його грудях, але в момент запуску білий лабрадор в шаленому стрибку налетів на військового та збив його приціл, через що ракета, пролетівши в метрі від автівки, влучила в блокпост на з’їзді з мосту. «БУМММ», – пролунав вибух в той час, як Наст увімкнув вже п’яту передачу. «Т – Т – Т – Т – Т», – влучали кулі та не вщухали автоматні обстріли, перетворюючи автівку на сито. Яковенко, втиснувшись як їжак у сидіння, притиснув педаль газу, здавалось глибше, ніж це взагалі можливо. «Д – Д», – підскочила автівка на чомусь, і всі пасажири підлетіли на мить, вдарившись головами об стелю. Наст ледь не втратив кермо після таких атракціонів і, пролетівши крізь розбитий «дружньою» ракетою блокпост росіян на майже світловій швидкості, продовжив мчати вперед до кільця і далі, оминаючи з півночі «Азот», що був розміром з невеличке місто. Вже на об’їзній на зустріч понівеченій Шкоді прямувала колона танків з російським триколором. Яковенко вже не мав сил нервувати, тому він просто простягнув руку з відчиненого вікна, махаючи, нібито своїм, хлопцям. Дехто з засліплених фарами росіян, що невеликими купками сиділи зверху важкої техніки, привітно здійняли руки вгору, інші ж з сумовитими обличчями дивились у простір перед собою. Вони розуміли, що їдуть у пекло. Пролетівши повз колону, чорна шкода звернула праворуч на вулицю Єгорова, а потім ще раз і ще.