Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ага…

Минула кількасекундна пауза і у другої народилось нове питання.

– Так, а што, кровь рєдкая какая-то, што нігдє нєт?

– Угу, – прогуділа перша. – Чєтвьортая… нєгатівная.

– О‑о-о, хе-хе-хе, ну Ір, всьо такоє только на нашіх смєнах, замєтіла?

– Та ето піпєц… так главноє… ха-ха… ладно ми…  Аньку жалко, то тогда она вишла покуріть на балкон, вєрнулась – полковнік сіній, што сєйчас такоє.. піпєц, ну хорошо, што ми нє в політравмє батрачім.

– Да-а, – протягла друга. – А мальчік малєнькій што?

– Галь, смотрі на показатєлі, – сказала перша і підійшла ближче до Наста, натиснувши щось на моніторі. «Гу-у-у», – загудів апарат і на плечі Наста паралельно із цим почала стискатися манжетка, яка вимірює тиск. – Сєйчас будєт просипаться, поглядивай за нім, Галь! – порадила перша.

Наст почув, що обидві жінки пішли і злегка розплющив очі. Хлопець лежав у якомусь відділенні. Окрім нього в палаті знаходились й інші люди, але вони всі чи то спали, чи просто мовчали, перемотані як мумії – всі у бинтах. Наст оглянув свою ліву руку і відзначив, що вона також у марлі. Хлопець лежав голий, в одних лишень підгузках, а зі статевого органу стирчала трубочка, яка завдавала дуже неприємні пекучі відчуття. Стиснувши зуби, Наст витяг її з себе, ледь втримавшись від гучної лайки, бо це було дуже боляче. Праворуч від ліжка стояв штатив, на якому висіла безліч склянок, декілька з яких він впізнав, бо сам крапав Федорівні подібні. Тільки-но зробивши рух до свого катетеру у руці, якого Наст збирався так само грубо висмикнути, товстуха Галя, увійшла до палати.

– О, проснулся! – ввічливо почала вона, доки Наст перелякано дивився на жінку. Товста медсестра несла шприц з препаратом білого кольору, неначе молоко. – ВИРВАЛ МОЧЄВОЙ КАТЕТЕР?! – надулись та почервоніли її товсті щоки та губи. – РУКУ! – наказала вона, і Наст від остраху підкорився, протягнувши величезній жіночці кінцівку. – Сейчас нємножко нужно будєт поспать, штоб тьотя Галя нє стояла над тобой всю ночь! – вже не гучно, але зі злобою шипіла вона крізь маленькі, нерівні зуби, що подекуди були чорного кольору, з’їдені карієсом.

Медсестра потихеньку почала вводити седативну речовину, а Наст, що і так перебував у тумані, занурився в ці відчуття ще сильніше, як раптом десь у найвіддаленішому нейроні його мозку внутрішній голос сказав йому: «Ліра. Помирає.» Різко, неначе вдарений струмом, Яковенко висмикнув руку і шприц відлетів з рук жінки на підлогу.

– АХ ТИ МАЛОЛЄТНЄЄ… – почала волати вона, намагаючись притиснути Наста, але хлопець відштовхнув її від себе, вдаривши жінку ногою прямо у пузо. – А-А-А, – як різана свиня заверещала вона, впавши на ліжко, де спокійно собі лежав хворий, перемотаний увесь, як Тутанхамон.

– АААА! – сиплим басом заволав тепер і Тутанхамон.

Наст зіскочив із ліжка і, різким рухом видравши з себе катетер, побіг куди очі дивляться, в одних лишень підгузках. Якимось дивом, постійно обираючи серед двох потрібні двері, Наст вибіг на сходи і зорієнтувався, де знаходиться. Хлопець був в опіковому відділенні на третьому поверсі семиповерхової будівлі. Стрімголов Яковенко понісся на шостий поверх, бо, як зрозумів він з підслуханого діалогу – його дівчина зараз була там. Декілька разів на шляху хлопець падав через дуже сильне запаморочення, неначе Наст випив з триста грамів горілки. Судячи за все – дія того «молочного» препарату не давала забути про себе. Нарешті він дістався шостого поверху. Не гаючи ні секунди, Яковенко влетів у відчинені двері політравми й побіг по палатах, вдивляючись в обличчя кожному. Їдкий сморід та пікання десятків різних апаратів знов зустріли хлопця, як і раніше, але він не звертав уваги на це, шукаючи свою Ліру – беззахисну пташку. Оббігши всі палати босоніж, він зрозумів, що залишилась лишень одна – віддалена від усіх, одиночна. Наст полетів туди і вже через прозорі вікна на вхідних дверях він побачив п’ятьох лікарів, які стовпилися над душею дівчини, створивши консиліум, що мав за мету вирішити дуже складні питання.

– ЛІРО! – заскочив довгов’язий хлопець в біло-блакитних підгузках. Всі лікарі здивовано підняли брови, крім одного. – ЛІРО! – гукнув ще раз Наст на бігу і впав на коліна перед ліжком своєї коханої.

За вікном червоне сонце вже вставало з-за обрію, тому можна було припустити, що минуло вже десь години дві з моменту як Яковенко втратив свідомість перед кабінетом Миколи Миколайовича. Чарівна брюнетка, що завжди захищала і рятувала всіх, зараз лежала, сама потребуючи допомоги, яку ніхто не міг їй надати. З її рота стирчала прозора трубка, яка приєднувалася до чогось, на кшталт комп’ютеру, двома довгими ребристими трубками. З кожним вдихом та видихом цифри на цьому комп’ютері змінювалися і Наст, кілька секунд подивившись на нього, зрозумів, що не знається на цьому зовсім, і відвів погляд назад на свою кохану. Ліра була бліда, від чого її чорне волосся, що красиво лежало на подушці, здавалось ще темніше ніж зазвичай. Пухкі губи були блідими, як і ще нещодавно рум’яні щічки. Тендітна дівчина лежала, витягнувши тоненькі ручки вздовж тіла. Наст взяв її холодну долоню і декілька разів поцілував, доки всі перешіптувались за його спиною. Хлопець хотів віддати їй усю свою енергію, все тепло, яке ще залишилось в нього, віддати все, що міг та не міг – аби Ліра залишилася жити.

– Всьо, іді, Анастас, больше нічєм ти ей не поможеш, – суворо подивився на хлопця Микола Миколайович, що сидів на чорному стільці, тримаючи м’яку іграшкову мавпочку в руках.

– Я могу…

– Нічєго ти больше нє можєш. Ти уже сдєлал всьо, што мог, – з люттю підібгав той губи. – Вась, отвєдітє парня назад в ожоговоє…

– Е-ХЕ, Е-ХЕ, – влетіла до палати товста Галина, а слідом за нею й друга – худа та куца медсестра Іра. – Ізвінітє, Е-ХЕ. Убєжал от нас! Побєг проізошол! ІДІ СЮДА, ДАРАГОЙ! – з шаленою посмішкою почала Галина, але Наст навіть не ворухнувся, не випускаючи з рук холодні пальці коханої.