Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

Одинокий рибалка стояв біля поруччя й дивився у воду. Дніпро цього року ще не замерзав та ніби й не збирався це робити — декому глобальне потепління у радість, от і стоїть собі чолов’яга наприкінці грудня, рибалить у центрі міста. 

— Клює? — спитав у нього Ваня, впіймавши зустрічний погляд. 

— Та хуй там, — посміхнувся рибалка, зиркнувши у порожнє відро, і стало трохи легше — не такі вже й щасливі люди навколо. 

Може, світ і складається з нещасливих людей, які просто удають радість, бо так їм рекомендують поводитись в запальних ранкових шоу? Відповіді не було. Ваня дістав телефон, проклав пішохідний маршрут додому — через Березняки, мимо Дарницького цвинтаря, через тамтешній вокзал, ринок і до радіозаводу. Вимкнув карту, бо телефон сяде, й вийшов на лівий берег. 

Праворуч стриміли нові висотки, вже заселені, у вікнах мерехтіли гірлянди, подекуди — ялинки, люди заселилися й готувалися святкувати Новий рік вперше в цих будівлях. Звідки у вас гроші? Як вам вистачає на власні квартири? Чим ви, сука, заробляєте собі на таке заможне життя? 

«Тут-тук-тук, будуймо дім, дім високий, вікно в нім», — згадав він дитячу гру, в якій Стьопа складав долоні дашком над головою. «В домі ми живем з тобою», — ось така була там кода, тільки насправді ніхто нічого не будував, бо на 95 доларів особливо не наплануєш. 

На тротуарі вовтузилися чотири жінки в помаранчевих жилетах і встромляли у землю саджанці, які брали з кузова маленького трактора. Ваня сумнівався, що у грудні треба саджати дерева, ще й під густим снігом, та, мабуть, поспішають засвоїти бюджет на озеленення міста. «Отак щороку витрачають кошти на саджанці, замовляють їх самі в себе, а потім купляють квартири, що виходять на міст Патона», — подумав Ваня й скривився. 

«Всі вони кращі за мене, за кожним вікном — по успішній людині, яка призвичаїлася до цього міста, прилаштувалася й заробляє так добре, що купляє квартири в домі з трьома новими ліфтами. Домі, в якому пахне найкращим запахом з можливих — новобудовою». 

Прокинувся внутрішній Трушин й заперечив: «У ніх там рємонти, свєрлят всю дорогу со всєх сторон, у всєх ооотакая голова, рабочіє всє підараси і рукожопи, а ти, Телесик, проєбал свой варіант з жильйом — і Марінка била у тєбя в центрє, і блондінка на Лук’яновкє в пєнтхаусе, ти даже на Віноградарє шанс по вторічкє проєбал с Тонєй. Дєдуля дошел би чєрєз годік, і жилі би вдвойом, нє тужилі». 

Ваня заткнув уявного директора, сплюнув, побачивши білборд з рекламою ЖК «Скандінавія» (стиль будинків викликав ненависть — настільки красиво), й дістав навушники — нехай телефон сідає, та йому потрібна музика, тільки вона може врятувати самотнього пішохода, який вирішив перетнути місто мільйонерів, вбиваючи час. 

* 

Коробка стояла біля переходу, приблизно посередині між цвинтарем та вокзалом. Сніг усе падав, утворюючи холодну твань під ногами, він вкрив коробку, в якій щось ворушилося. Ваня підійшов, нахилився й побачив, що там лежить собака. Невже він заліз до коробки, щоби сховатися від негоди? 

Та ні, тваринка б заховалася десь у теплішому місті, під навісом. 

— Як тебе звати, братан? — спитав Ваня і присів. Братан не відповів — це був старий худий білий двортер’єр, він підняв пожовклі очі на Ваню, а потім голова його безсило впала на плече. Собака заскиглив. Так, ніби в нього лишився останній відсоток заряду. 

Невже тебе хазяїн виніс сюди помирати? Під мокрий сніг, який завалив усе місто, — скрізь шалені передноворічні затори?! Як таке може бути? Як? Ваня встав й подивився навколо — лише машини, які повзуть у заторі пізно ввечері, водії споглядають на високого хлопця, який підняв коробку й поніс її через дорогу, до вокзалу. 

«Десь у теплому переході лишу його, може, хтось і допоможе», — подумав Ваня, та навіть без внутрішніх голосів розумів, що так поводитися не можна. Як лишити собаку, якій боляче? Дуже боляче! Якщо закон збереження енергії працює, то хтось тоді має подбати й про Ваню, якщо він допоможе собаці, хтось допоможе і йому. 

Він оминув вокзал й знову перейшов на інший бік дороги — десь має бути ветеринарна клініка, песику допоможуть якщо не вижити, то хоча б померти гідно, не на вулиці й не під снігом. Хтось має дбати про всіх живих істот, хай би яких дурниць вони накоїли! 

Біля базарчика, де продавали ялинки, Ваня поставив коробку на землю й поліз у телефон — знайти найближчий цілодобовий ветеринарний пункт. 

— Е, слиш? — почув веселий голос. Це був якийсь узбек з овочевої ятки поруч зі складом ялинок. Узбек струшував сніг з прозорого покривала, яким ховав від снігу свій товар, і скалозубив. — Она нє с Чимбайского района? 

— Хто? — не зрозумів гумору Ваня. 

— Ну, собака. Там, в Чимбайском районє, собакі на овец так похожі, многіє путают, кого любят ночью. 

— Шо-шо? 

— А, — засміявся узбек. — Просто. 

— Шо тобі просто? — спитав Ваня, знову розділяючи слова сходинкою, наче барабанщик, що перевіряє томи на саундчеку. Якщо він правильно зрозумів тему жарту, то треба було якось жорстко відповісти. — Може, тобі на єбалі плоскостопіє здєлать? — спитав, переступив через коробку й наблизився до продавця. — Ілі хуй на пятакі порубать, ти, сучьонок, а? — він вже майже кричав. 

Може, саме цей гуморист, схожий темним обличчям на папілому, відповість йому за все і за всіх — за дружину, за новобудови, за «сомнітєльний полтіннічєк», за пісню, яка не полетіла? Цей середньоазіат був значно нижчим за Ваню, але мав кремезну статуру — щодня носив ящики. Він зробив крок до розкладки й нахилився, шукаючи щось на прилавку. Ніж, мабуть, у нього там ніж. Ваня вже не міг зупинитися, нехай це бачить тільки пес, але здавати назад не можна. Та він і не хотів зупинятися, ба більше — він хотів зірватися остаточно й вдарити когось, зробивши боляче, боляче, боляче! 

— Альо! — почувся ззаду грубий голос. 

Ваня розвернувся й побачив поліційну машину, яка повзла в заторі біля ринку. Праве пасажирське віконце було опущене, звідти на Ваню дивився поліціянт в чорній формі. Машина зупинилася. 

— Шо такоє? — спитав офіцер, відчинив дверцята й сперся правою ногою на землю, демонструючи готовність вийти. Позаду йому хтось посигналив — коротко, бо придивився крізь сніг і побачив, хто саме зупинив правий ряд. 

— Нічого, — відповів патрульному Ваня, підійняв коробку й підійшов до машини. — Де тут ветеринарка, яка ще працює? 

— Ветеринарка? — перепитав поліціянт. — Документи єсть? 

— На кого? На собаку? — не зрозумів Ваня. Злість кудись поділася. Він зрозумів, що був за кілька секунд