Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

має бути, та ще й перед святами, коли всі достойні чоловіки купляють подарунки, ставлять ялинки й планують авіаподорожі. 

Ваня побачив обмінник через бульвар, біля собору. Дочекався, поки весела п’яна жінка з величезною трояндою відійде від віконця, й простягнув туди дві купюри. Зсередини висмикнулася рука, прийняла гроші, й Ваня нахилився, аби все добре бачити. Там сиділа жінка в окулярах, вона була твереза та сувора, роздивлялася обидва полтішки. Перший одразу поклала на стіл, а от другий викликав у неї підозри — в нього був відірваний куточок. 

Ах, Трушин… Гєна не був би собою, якби навіть у мить великодушності не подбав про себе. На зорі співпраці, коли Ваня купував «Фєдю», директор втулив йому, мовою оригіналу, «сомнітєльний стольнічек» — «втомлену» купюру, щоби Ваня дав йому нову, а підозріла заховалася в пачці, яку слід було віддати продавцю машини. Номер «проканав», директор був радий — це Ваня пам’ятав точно. 

І от тепер «полтішок» виявився сумнівним — жінка засунула його під синій детектор, крутила в руках і цикала язиком. «Та візьми вже», — надсилав їй телепатичний наказ Ваня й усміхався про всяк випадок тим боком рота, де зуби були в порядку. Схоже, саме підозрілість банкноти слід було вважати останнім привітом від директора — правдивим, красномовним, трушним. 

— Смотрітє, — простягнула йому купюру жінка. — Такоє у нас проходіт, как пошкодженая, єйо надо в банках-партньорах здавати. 

— Або… — протягнув Ваня, вже розуміючи, що тут відбувається. 

— Або как сорок, — знизала плечима жінка й поправила ручку на столі. 

— Сорок п’ять, — викинув Ваня зустрічну пропозицію й дотиснув: — На честь свята, бо в сина день народження, треба подарунок купити. 

Жінка важко видихнула: 

— А єщьо ж Ніколая сєгодня. 

— Так власне, — Ваня розширив посмішку на весь рот — хоч тут він переміг, хоча про Миколая теж забув — у бідних людей свят взагалі менше. Вона відрахувала гривні — дві тисячі двісті п’ятдесят, стиснула їх квитанцією й простягнула у віконечко. 

— А ви ж етот, артіст? — спитала вона й усміхнулась. 

— Я… не знаю, — чесно зізнався їй Йоан З Вами й вийшов на вулицю, думаючи про те, хто він тепер. 

Мар’яна не відповідала. Перевірив перегляди на ютубі, лайки у фб та інсті — все стоїть непорушно. Що робити: шукати дитячий магазин та обирати подарунок? Дружина все одно критикуватиме будь-який його вибір, так було завжди. Краще принести гроші — нехай сама обирає, й бажано не поспішати. Лишався ще крихітний шанс на порятунок: він набрав Кохана, але той не відповів. «Певно, пройдуся кілька станцій, а там вже поїду», — вирішив Ваня, накинув капюшон і пішов униз бульваром. 

* 

Ні на Театральній, ні на Хрещатику він у метро не спустився — йшов, бо йшлося. Тег на стіні навів на цікаву творчу ідею — він постукався до Кєши, але той був поза зоною. З Масіком така ж сама історія. Що ж, вони постійно змінювали номери, але могли б і маякнути давньому клієнту, а трошки травички зараз би не завадило. Якоїсь позитивної сатіви, яка б додала тепла цього вогкого вечора. 

І навіщо він скурив вночі біля бювета той кропаль, що лишився після СТО? Треба було чекати на крайній випадок, а він настав не тоді, а зараз. Саме зараз. Ваня подумав і пошукав у телеграмі тег, який побачив на стіні. Раста-бот відповів одразу: «Твой маяк очень важен для нас. Как только освободится любой оператор, жди сигнала». Знущаються вони, певно, — Ваня наказав собі навіть не думати про розваги в той час, коли одній капризній дитині треба купити чоботи, й видалив чат. 

Він змінив маршрут, місив кросівками свіжий сніг і думав, як тепер бути. Погодитися на кавербенд? Це поразка, але вже краща, ніж вертатися додому й співати в ресторані, бо всі зрозуміють, що він спробував зачепитися за Київ, спочатку вийшло, а потім… Потім якось все зникло, і ось гордість міста знову співає Лєпса щоп’ятниці у мікрофон, який віддає чужим потом. Бррр. 

Серед постійних відвідувачів закладу була незмінна директорка міського ринку, Ліза Львовна, тілиста дама у золотистому шиньйоні. На тлі звичайної клієнтури вона відрізнялася неабияким смаком — пила білі португальські вина й завжди замовляла «Три счастливых дня» Пугачової, непогану пісню, яку було легко переплутати з «В городе моем» Агузарової, тому що в них був однаковий заспів — «Как же ето всьо мнє прєодолєть?». 

У «Дольче-Віті» йому доводилося співати й жіночі пісні, бо на двох вокалістів грошей не вистачало, от він і виконував для Лізи Львовни цю баладу. І тепер, через часи й відстані, нав’язливий мотив віддавав то Пугачовою, то Агузаровою, й свердлив мозок. 

Треба було рятуватися — обходячи Бесарабку, Ваня дістав з кишені навушники, розмотав їх змерзлими пальцями й встромив у вуха. Треба було послухати щось міцне, сильне й наснажливе. Мабуть, «Металіку». Він обрав альбом «…And Justice for All», дочекався реклами, яку треба було відбити через десять секунд, бо доведеться слухати весь ролик. 

Йому запропонували відпочинок в Ізраїлі. Красива дівчина простягнула руку й повела спочатку на вечірку, а потім — до моря. Ваня зупинився на тротуарі й додивився всю рекламу до кінця. Хто ти, дівчинко? Звідки ти знаєш, що мені погано? Я щойно лишився сам, мене ніхто не чекає, окрім іншої стомленої жінки, яка сьогодні питиме кров, а скоро поїде від мене? Звідти ти знаєш, що мені так потрібна твоя рука, сонечко, а? Може, ти десь тут, на третьому поверсі, чекаєш мене у ванній? Може, ми були знайомі, а потім я забув про тебе? 

 

Сльози знову прибували на першу колію, дякувати снігу — їх не буде видно людям, всі повзуть додому, дивлячись під ноги. Ввімкнулась музика — завелися гітари, але це вже не радувало, не чіпляло. Ваня зняв навушники й пішов нагору, до вулиці Лесі Українки, бо так ближче до Печерської, а може, і до Дружби Народів. 

А може, й до мосту Патона, через який можна буде перейти пішки. Він ніколи не ходив там — тільки їздив, і цей борг можна віддати Києву саме сьогодні, коли треба вбити час — що пізніше він повернеться додому, то більше шансів на те, що Мар’яна вже спатиме. 

Через дорогу, за хвилями снігу, сяяв вогнями «Гуллівер». «Ех, не склалося в нас з тобою», — сказав Ваня торговельно-розважальному центру й наддав ходи. Вибач, Гуллівере. Вибачте всі. 

* 

На мосту Патона дув такий шалений вітер, що Ваня швидко пожалкував про свою ідею піти пішки. Міст ще й хитався, грав під вагою численних автомобілів, які повільно повзли з берега на берег. Де ви всі берете гроші? Звідки у вас такі автомобілі, які не ламаються і не згоряють на СТО? Чому вам