Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

Тож я покинув їх і пішов вечірнім узбережжям, а тим часом шум хвиль у моїх вухах невпинно наростав і галька під ногами поступово змінилася мокрим піском. Щоразу, коли я озирався на них, то бачив одну й ту саму картину, просто з кожним разом дедалі меншали її розміри: сивий старий чоловік присів поруч із дружиною, і вони серйозно щось обговорюють. Жінки я майже не бачив, бо її заступала скеля, на яку вона сперлась, і мені було помітно хіба що руку, якою вона жестикулювала, коли говорила. Віддана пара... Та обов’язок є обов’язок, і я попрямував до печери по весло.

Коли повернувся, несучи весло на плечі, то прочитав рішення в їхніх очах іще перед тим, як він промовив:

— Човняре, просимо переправити нас на острів.

— Тоді поспішімо до човна, бо я вже й так дуже затримався, — кидаю я і відходжу вбік, так ніби кваплюся назустріч хвилям.

Але відразу ж повертаюсь і кажу:

— А, зачекайте. Спочатку потрібно виконати той безглуздий звичай. Тому, друзі, дозвольте вам дещо запропонувати. Ви, добрий пане; якщо ваша ласка, встаньте і трішки від нас відійдіть. Щойно ви перестанете нас чути, як я швиденько перекинуся словом із вашою люб’язною дружиною. Їй підводитися не буде потрібно. Потому я підійду туди, де стоятимете на пляжі ви. Ми швиденько з цим покінчимо і повернемося, щоби перенести добру пані в човен.

Він пильно дивиться на мене, і я бачу, що у глибині душі він хоче мені вірити. Нарешті він каже:

— Добре, човняре, я пройдуся берегом.

А потому звертається до дружини:

— Принцесо, ми розлучимося тільки на мить.

— Не хвилюйся, Акселю, — каже вона. — Мені вже значно поліпшало, й під захистом цього доброго чоловіка зі мною нічого не трапиться.

І старий іде, повільно крокуючи до східного краю бухти у величезній тіні скелі. Від його наближення птахи розлітаються навсібіч, але швидко повертаються і знову подзьобують водорості й каміння. Він накульгує, і спина його зігнута, як у людини, котра вже готова прийняти поразку, — та я бачу, що всередині в ньому все ще горить маленький вогник.

Жінка сидить переді мною і мило усміхається. Що ж мені в неї запитати?

— Добра пані, не бійтеся моїх запитань, — кажу я.

Як би я хотів, аби поруч була довга стіна, на яку я міг би дивитися, говорячи з нею! Та стіни нема, а є лише вечірній бриз і призахідне світло, яке падає мені на обличчя. Піднявши робу до колін, я присідаю поруч із нею, як раніше робив її чоловік.

— Човняре, я не боюся ваших запитань, — тихо каже вона. — Бо знаю, які почуття до чоловіка живуть у моєму серці. Запитуйте, що завгодно. Відповіді мої будуть чесні, та засвідчать вони лиш одне.

Я ставлю декілька запитань — таких, як і завжди, бо ж хіба не часто мені доводилося це робити? Час від часу, щоби її підбадьорити і показати, що я слухаю, питаю ще щось. Але в цьому майже немає потреби, тому що вона говорить вільно. Власне, вона говорить і говорить, іноді заплющуючи очі, проте незмінно розбірливо і твердо. І я уважно слухаю, як велить мені обов’язок, хоча мій погляд спрямовано в інший кінець бухти — на силует утомленого старого чоловіка, котрий тривожно крокує серед маленьких скель.

Потому я пригадую, що на мене чекає робота в іншому місці, й перериваю потік її спогадів, кажучи:

— Дякую, добра пані. Дозвольте мені тепер поквапитися до вашого доброго чоловіка.

Старий явно починає мені довіряти, інакше чому він тоді відійшов так далеко від дружини? Він чує мої кроки і повертається, наче прокинувшись зі сну. На його обличчя падають промені призахідного сонця, і я бачу, що підозри його зникли, а натомість з’явився глибокий смуток і в очах стоять сльози.

— Як усе минуло, пане? — тихо запитує він.

— Слухати вашу добру дружину — саме задоволення, — відповідаю я, підлаштовуючись під його тихий голос, хоча навколо і завиває вітер. — А тепер, друже мій, коротко поговорімо, щоби якнайшвидше вирушити в дорогу.

— Запитуйте що завгодно, пане.

— Друже, я не випитуватиму нічого особливого. Ось ваша люба дружина щойно згадала день, коли ви обоє несли яйця з базару. Вона сказала, що несла їх у кошику, тримаючи його поперед себе, а ви йшли поруч і цілу дорогу заглядали всередину, боячись, аби вона не спіткнулась і не розбила яєць. Згадуючи про це, вона була щаслива.

— Мене ці спогади також ощасливлюють, — каже він і дивиться на мене з усмішкою. — Я хвилювався за яйця, бо перед тим вона таки спіткнулась і розбила кількоро. Коротка прогулянка, але того дня вона принесла нам обом багато радості.

— У неї про той день залишилися такі самі спогади, — кажу я. — Гаразд, не гаймо на це часу, бо така розмова — лише данина звичаю. Повернімося по нашу добру пані й перенесімо її до човна.

І я починаю вести його назад до захистку та до його дружини, але тепер він ледве переставляє ноги, змушуючи мене також сповільнити крок.

— Друже, не бійтеся хвиль, — кажу я, вважаючи, що саме через це він так переживає. — Естуарій[9] добре захищено, й у дорозі на острів нам нічого не загрожує.

— Я охоче повірю вашим словам, човняре.

— Друже, до речі, — кажу я, бо чому би нам не заповнити цієї неспішної прогулянки балачками? — Я маю одне запитання, яке я поставив би, якби ми мали хоч трохи більше часу. Та, оскільки ми вже йдемо разом, ви не проти, якщо я скажу, що це за запитання?.

— Анітрохи.

— Я просто збирався запитати, чи є у вас якийсь спогад про ваше спільне життя, який досі завдає вам болю? От і все.

— Пане, це запитання — теж частина допиту?

— О ні, друже. Допит закінчено. Я запитав те саме вашу любу дружину, тому тепер хочу просто задовольнити свою цікавість. Не хочете — не відповідайте, друже, я не ображуся. Подивіться туди. — Я вказую на скелю, повз яку ми проходимо. — Це не прості мушлі. Якби ми мали більше часу, я показав би, як відламати їх від стіни і приготувати з них вечерю. Я часто підсмажую їх на багатті.

— Човняре, —