Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

сумно каже він, іще більше сповільнюючи крок. — Якщо хочете, я дам відповідь на ваше запитання. Не знаю, як відповіла на нього дружина, бо навіть таке подружжя, як ми, має багато недомовленого. Крім того, до сього дня драконка отруювала повітря своїм диханням, забираючи у нас спогади: і щасливі, й сумні. Та ось драконку вбито, й у моїй голові вже багато чого прояснилося. Ви запитали, який спогад завдає мені особливого болю. Тут усе очевидно — спогад про нашого сина, котрий був уже майже дорослий, коли ми з дружиною бачили його востаннє. Він покинув нас раніше, ніж йому виросла борода. Це сталося після сварки, та й пішов він усього-на-всього до сусіднього села, — і я думав, що він обов’язково повернеться, що це лише питання кількох днів...

— Друже, ваша дружина згадала про те саме, — кажу йому я. — І звинувачує себе в тому, що він пішов.

— Якщо вона звинувачує себе у тому, що сталося спочатку, то те, що було потому, лежить важким тягарем на моїй совісті. Правда в тому, що був певний час — він тривав зовсім недовго, — коли вона не була мені вірною. Можливо, човняре, я зробив щось таке, що штовхнуло її в чужі обійми. Чи, навпаки, може, я чогось не сказав або не зробив... Зараз усе це так далеко, наче птаха, яка промайнула повз тебе і стала цяткою в небі. Та син став свідком того, як змінилися наші почуття, а він тоді був уже надто дорослий, аби його можна було задурити добрими словами, проте надто юний, аби усвідомити, якими незрозумілими та мінливими бувають людські серця. Він пішов, присягнувшись, що ніколи-ніколи не повернеться, тож, коли ми з дружиною щасливо возз’єдналися, він усе ще був далеко від дому.

— Ваша дружина про це розповідала. І про те, що незабаром прийшла звістка, що ваш дорогий син став жертвою чуми, яка поширилися тими краями. Та чума забрала і моїх батьків також, і я добре все пам’ятаю. Проте навіщо звинувачувати себе? Чуму насилає чи Бог, чи диявол, — а де ж тут ваша вина?

— Я заборонив дружині навідувати синову могилу. То було жорстоко. Вона хотіла, щоби ми разом пішли туди, де його поховано, та я навідріз відмовився. Минуло вже багато років, і лише декілька днів тому ми нарешті вирушили на пошуки того місця, проте імла драконки так затуманила нам пам’ять, що ми вже й самі не знали, що шукаємо.

— Ось у чому річ, — кажу я. — Цим ваша дружина зі мною не поділилась. Отже, це ви завадили їй відвідати синову могилу!

— Я вчинив жорстоко, пане. То була страшніша зрада, ніж дріб’язкова невірність моєї дружини, що тривала якийсь місяць чи два!

— Чого ж ви хотіли домогтися, пане, не дозволяючи ні дружині, ні самому собі оплакати сина над місцем його вічного спочинку?

— Домогтися? Та нічого вже було домагатися, човняре. То були тільки дурість і гординя. І що там іще ховається у глибинах чоловічого серця?.. Можливо, пане, я хотів покарати дружину. На словах і в поведінці я ніби пробачив, але всі ті роки в моєму серці залишався закуток, у якому я за сімома замками ховав бажання помсти. Мій учинок був нікчемний та лихий: і щодо дружини, і щодо сина.

— Дякую, що довірилися мені, — кажу я йому. — Можливо, це й на краще. Адже, хоча наша розмова й не має жодного стосунку до мого обов’язку і зараз ми просто два товариші, котрі збавляють день за балачками, зізнаюся: мене досі щось тривожило — якесь враження, що я ще не все почув. А тепер зі спокійною душею радо переправлю вас на той бік. Але скажіть, друже, що змусило вас змінити рішенець, якого ви непохитно дотримувалися протягом довгих років, і все-таки вирушити в дорогу? Чиїсь слова? Чи внутрішня переміна, така сама незбагненна, як приплив або як небо над головою?

— Човняре, я б і сам хотів це знати. Тепер мені здається, що ця переміна сталася не через щось одне, а що її поступово наближали роки, які ми прожили разом. От і вся причина. Рана, яка загоювалася повільно, проте врешті-решт, на щастя, таки загоїлася. Нещодавно був один ранок, коли світанок приніс перші прояви весни, і я дивився на дружину, котра ще спала, хоча кімнату вже й заливало сонце. І тієї миті я зрозумів, що рештки моєї внутрішньої темряви розсіялися. Тоді ми й вирушили в цю подорож, пане, а зараз дружина згадала, що син переправився на той острів перед нами, тож його поховано там у лісі чи десь на тихому березі. Човняре, я був із вами чесний і сподіваюся, що це не змусить вас засумніватись у вашому попередньому враженні про нас. Адже, гадаю, хтось інший, почувши мої слова, вирішив би, що наша любов — зіпсута й понівечена. Проте Господові відомо, як повільно в літньому подружжі визріває любов, і Господь розуміє, що без темних тіней не було б і цілісного почуття.

— Не хвилюйтеся, друже. Те, що ви мені розповіли, перегукується з тим, що я побачив, коли ви з дружиною приїхали сюди тієї грозової ночі на втомленому коні... Ну, та гаразд, пане, кінчаймо з балачками, бо хтозна, коли знову може початися гроза. Поспішімо до вашої дружини й віднесімо її до човна.

Вона сидить, прихилившись до скелі, з умиротвореним обличчям, а поруч димить багаття.

— Човняре, цього разу я сам її понесу, — каже він. — Сили до мене повернулися.

Мені погодитися? Мого завдання це анітрохи не спростить.

— Друже, йти цією галькою дуже важко, — кажу я. — Якщо ви спіткнетеся з дружиною на руках, то ціна може бути надто висока. Я давно звик до цього, бо ваша дружина — далеко не перша, кому знадобилася допомога, щоби дійти до човна. Ви можете рухатися поруч і розмовляти з нею, якщо хочете. Нехай буде так, як тоді, коли вона несла яйця, а ви схвильовано йшли поруч.

На його обличчя повертається страх. Але він тихо відповідає:.

— Гаразд, човняре. Нехай буде по-вашому.

Він іде поруч зі мною, шепочучи їй слова підтримки. Може; я крокую надто швидко? Адже тепер він відстав, і, коли я заношу її в море, його рука у відчаї чіпляється мені за спину. Та баритися тут не можна, бо мені потрібно намацати ногами причал, який