Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

— О, ти, безперечно, вразив мене, — тихо пробурмотіла я, згадуючи ту аварію.

— Я не розумію, що зі мною, — прошепотів Гордій, удивляючись в мої очі. — Я раніше ніколи не відчував такого. Мені хочеться турбуватися про тебе, хочеться тримати тебе у своїх обіймах, цілувати, хочеться засинати та прокидатися з тобою в одному ліжку. Я не уявляю свого життя без твоєї усмішки. Без тебе, Поліно. Не закривайся від мене, прошу. Я не витримаю цього.

Я не вірила, що Гордій говорить мені такі речі насправді. Могла б подумати, що це чергова його маніпуляція, але я хотіла, щоб це була правда.

— Це щось схоже на кохання, — сказала я.

— Я завжди думав, що для мене нема нічого важливішого за перегони, але це не так. Ти важливіша.

— Чесно?

— Чесно! — Гордій сильно поцілував мене в губи, змушуючи податися вперед до нього. — І саме це я говорив Діані. Казав, що для неї більше нема місця в моєму житті, що в нас з нею все закінчилося тоді, коли вона кинула мене, що я ціную наше спільне минуле, але моє майбутнє може бути лише з іншою.

— З ким? — пошепки спитала навпроти його губ.

— З тобою, — так само тихо відповів він. — Я кохаю тебе.

Це змусило мене усміхнутися, але я закусила нижню губу, щоб стримати себе. Усе ще злилася на нього, хоча його слова були приємними.

— Скажи це ще раз.

— Я кохаю тебе, моя Полінко! — Гордій знову поцілував мене. — Кохаю, чуєш?

— А я ненавиджу тебе! — прошипіла я та все ж відповіла йому на поцілунок.

Я могла б ненавидіти себе за цю слабкість перед ним. Мабуть, не хотіла сумніватися в його словах, тому так легко піддалася йому. Можливо, ми зможемо бути щасливими, якщо по-справжньому кохаємо одне одного.

Гордій легко штовхнув мене, змушуючи лягти спиною на ліжко. Сам же навис наді мною. Я глянула йому в очі, які стали майже чорними від того, як сильно розширилися його зіниці.

— Я страшенно злий на тебе, — проричав він і почав цілувати мою шию, — бо замість того, щоб поговорити зі мною, ти просто втекла.

— А я зла на тебе, бо ти обіймався з нею!

— Вибач за це.

Гордій легко прикусив мою шкіру, змушуючи мене закотити очі від задоволення, що пройшлося всім тілом.

— А ще зла, бо ти вибив мої двері та увірвався в мою кімнату, — продовжувала я, відчуваючи, як всередині заново зароджується злість.

— А ти навіть не уявляєш, який я злий, бо ти зачинилася від мене! — сердито сказав хлопець і грубо поцілував мене в губи.

Я ледве стрималася, щоб не застогнати. Мені починала подобатися ця перепалка.

— А ще мене бісить ця блискавка на сукні, — мовила я, коли відштовхнула від себе Гордія. — І ця сорочка, що на тобі теж нервує мене. Хочу її зняти.

Я помітила, що він усміхнувся. Його погляд пройшовся по моїй сукні. Він дозволив собі дивитися на мене довше, ніж зазвичай. Я легко штовхнула його ногою.

— Чого так дивишся? — спитала, примруживши очі.

Гордій раптом схопив мене за руку та потягнув до себе. Так я опинилася в нього на колінах.

— Ти дуже красива, Поліно. Навіть з цією розмазаною тушшю на щоках.

— Бо це через тебе! — обурилася я. — Діана теж красива?

Я помітила, що він знову усміхнувся. Та мені було зовсім не весело. Мабуть, він зрозумів це по моєму погляду.

— Ти красивіша.

— Хочеш задобрити мене? — підозріло спитала.

Я почала розстібати ґудзики на його сорочці. Захотілося, щоб він був сьогодні під моїм контролем. Таке приємне покарання за те, що дозволив собі образити мене.

— Це правда, — впевнено відповів Гордій. — Ти дуже красива.

— Знаю, — сказала я, хитро усміхнувшись. — На мене часто дивляться чоловіки. Згадати лише недавній показ, на якому я привернула стільки  чоловічої уваги. 

— Якщо ще раз той Едуард подивиться на тебе таким голодним поглядом, то я вирву йому його очі.

— Ох, який ти жорстокий!

Мені подобалося знати, що не лише я ревную його, але й він мене. Я зняла з нього сорочку та легко провела своїми руками по його грудях.

— Що мені зробити з Діаною? — пробурмотіла я та задумано надула губи. — Вона точно має намір повернути тебе.

— З нею покінчено, Поліно. Це був кінець.

— Як вона взагалі опинилася в тому ресторані?

— Я говорив напередодні матері, що в нас з тобою побачення, — пояснив хлопець. — Вона хотіла запросити мене на вечерю, але я відмовився. Мабуть, вона сказала Діані про це.

— Твоя мама запрошувала тебе на вечерю? — тихо спитала я. — Без мене?

— Поліно, не зважай на мою матір, — Гордій легко поклав свою руку на мою щоку. — Мені добре з тобою, і я хочу, щоб ми були разом навіть після того, як закінчиться договір.

— Ти це серйозно кажеш?

— Абсолютно. До того ж у мене дещо є для тебе.

— Що? — поцікавилася я усміхнувшись.

Гордій потягнувся до підлоги та підняв свій піджак. Я здивовано спостерігала за ним у передчутті, все ще перебуваючи на його колінах. Він витягнув з кишені якусь невеличку коробочку. Моє серце завмерло, а я вражено затамувала подих. Гордій відкрив коробочку і взяв звідти колечко.

— Ти... — Я насупилася.

Він схопив мою праву руку та надів на безіменний палець каблучку. Я відкрила рота, коли побачила красивий фіолетовий діамантик по центру та дрібненькі прозорі камінчики з обох сторін від нього. Я підняла погляд на Гордія, а він просто знизав плечима та коротко уточнив:.

— Ти ж хотіла обручку зі заручин.

— Вау! — голосно скрикнула я, не приховуючи свого захвату. — Вона неймовірна!

— Тобі справді подобається? У ювелірних магазинах на мене дивилися, як на божевільного, коли я казав, що мені потрібен діамант пурпурового кольору. Вони виявилися напрочуд рідкісними.

Я мило засміялася та міцно обійняла Гордія. Нова порція сліз зібралася на очах, але тепер уже не від образи. Я не могла повірити, що він купив для мене таку красиву каблучку та ще й з діамантом мого улюбленого кольору. Вона, безперечно, коштувала немало. Мабуть, йому довелося відмовитися від нової автівки у свою колекцію, аби потішити мене.