Ерато Нуар - Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар

ГЛАВА 52

– Ні, Іві, ти нікуди не підеш!

– Мені потрібно! – я вперто обернулася до дзеркала, приводячи обличчя до ладу.

Різнобарвні іскри у волоссі спочатку лякали, змушували сіпатися від несподіванки. Але тепер я була готова, що вони могли з'явитися будь-якої миті – і зазвичай саме в такі моменти відчувала коливання Іньє. Взагалі якимось дивним чином відчувала її всю, по всьому Ерсе. Хоча навряд чи могла б пояснити.

– Ти ще слабка, – наполегливо промовив чоловік. – Давай... я краще відправлю машину за мадам Мріною та Картером.

– Дякую! – озирнувшись, я обійняла чоловіка, утнулася в його плече.

Поки я одужувала, він кілька разів привозив маму з братом. Правда, залишатися тут вони не могли: Картер пропадав у парламенті, а матінка скаржилася, що Драххан на неї тисне.

– Увечері з радістю з ними повечеряю. Але зараз... ти знаєш. Іньє кличе. І Прада не пробачить.

Еллінге прислухався до себе. Зітхнув.

– Куди вона тебе кличе, ніатарі?

Я знизала плечима:

– Не розумію.

Після стрепенулась, осяяна новою ідеєю:

– А сьогодні, випадково, ні в кого немає весілля?

Еллінге дістав з кишені невеликий екранчик, тицьнув пальцем, щось шукаючи.

– Є, – погодився. – У Сьомій північній Вежі. Онагер Альдер та його ніатарі Анні Долінго.

О! Здається, я його згадала! Той чорнявий, який був ще на моєму повнолітті і спочатку хотів боротися зі Сгером та Краффом, але відступився.

– Ось і поїдемо туди, – кивнула я.

Центральна Вежа все ще була зруйнована. Після прориву Іньє в Розлом перестав сочитися Хаос, але навколо нього день і ніч чергували загони драххів. Принаймні, тепер вони могли туди наблизитися, і це не потребувало обов'язкової присутності Намісника. Щоправда, джерело Прада теж виявилося зруйнованим – Еллінге казав, що пізніше займуться його відновленням.

А поки що весь свій час він проводив зі мною.

Йому не подобалася ідея виїжджати з дому, але я просто не могла залишатися осторонь. Жіночі голоси час від часу говорили в моїй голові незнайомою мовою, але емоції, які вони передавали, були цілком зрозумілі. Вся Іньє раптом стала зрозумілою та близькою. Я знала, куди вона мене кличе і що треба робити. І повністю довіряла їй.

Живіт починав виділявся, і останнім часом я полюбила легкі, зручні та вільні сукні драххів.

Брен віз нас повільно та обережно, і весільну колону ми наздогнали вже майже біля Башти.

В очах драххів читався подив: жінки зазвичай не були присутні на їхніх церемоніях. Але це наші, людські ніатарі. Звідкись я точно знала, що раніше весілля завжди були святом, на якому обов'язково спліталися Іньє та Маньє. І благословлялися Прадою. І всі запрошені чоловіки та жінки ділилися частинками своєї сили, складали в скарбничку сім'ї, що зароджувалася.

Що б драххи не думали, вони не дозволяли собі сумніватися у діях Намісника та його ніатарі. Навпаки, припали на коліно, висловлюючи безмірне захоплення та відданість.

Ніхто поки не знав, чим обернеться такий приплив Іньє у світ, але відчули її вже всі. Останнім часом драххи ходили в якійсь, я б сказала, ейфорії.

Моє волосся розгорілося, поки я наближалася до нареченого і нареченої. Драхх із сумнівом глянув на Еллінге. Чоловік, мабуть, кивнув, поки я вітала молодят, потискаючи руки переляканої ніатарі. Адже й сама нещодавно була такою ж... А зараз почала розуміти: дракони – найкраще, що трапилося в моєму житті!

– Я братиму участь у вашій церемонії, – промовила.

– Вважатиму за честь, – схилився Онагер, приклавши долоню до серця.

Так дивно було спостерігати церемонію з іншого ракурсу. Опинитися першою в цій спіралі, навіть раніше за Намісника. Саме так, як мене вела сила. Тримати за руку Анні, бачити, як візерунки на підлозі та стінах Вежі загоряються сріблом, а потім різнокольоровими іскрами. Чути мірний хор голосів і передавати, передавати через себе силу Іньє у долоні нареченої.

Додому я повернулася стомлена, але неймовірно задоволена.

Увечері, як і обіцяв, Еллінге привіз маму з Картером. Брат був в офіційному одязі, ніби тільки з парламенту.

– Ви пропустили суд, дх'ере Наміснику, – промовив, розміщаючись за столом.

Ленсі клопотала навколо, поки матінка обіймала і обмацувала мене з усіх боків.

Насторожившись, я кинула погляд на чоловіка.

– Пропустив, – знизав той плечима. – І без мене було кому судити, певен, рішення ухвалили справедливе.

– Лорд Марак? – пробурмотіла я, сідаючи на відсунуте Сольгардом сидіння.

– І всі, хто брав участь у бунті, – кивнув чоловік.

Я кинула тривожний погляд на Картера. Брат з деяким замішанням опустив голову.

– Лорд Орінго не брав участі в заколоті, – відповів Еллінге. – Він був введений в оману. Ми зараз розробляємо програму... щоб відкрити людям трохи більше інформації. Мовчання себе не виправдало.

– Давно пора, – погодилася я. Обернулася до брата: – І яке рішення винесли?

– Їх залишать під вартою на десять років, – озвався той.

Не стртять. Хоча десять років – термін не малий, але все ж таки я відчула полегшення. Адже можливо за цей час щось зміниться. І самі вони також можуть змінитися. Адже вони не бажали поганого... напевно. Адже це Хаос вплинув! А вони лише хотіли звільнити своїх ніатарі...

Докучлива думка не давала спокою, і я знову глянула на чоловіка:

– А Сгер? І його батько? Що з ними?

– Ніхто з них більше не потурбує тебе, Іві, – похмуро відповів Еллінге.

– Що... ти з ними зробив?

– Їх і кількох сподвижників, яких вони зуміли зібрати, відправили до тих земель, де ніколи не було і не буде ані Прада, ані Маньє.

– Але ж вони... можуть повернутися?

– Іві. Є місце, де містять небезпечних драххів. Адже у нас теж... всяке трапляється.

– На Ерсе? – вразилася я.

– Воно добре охороняється. Не турбуйся. Воно повністю відгороджене від сили Прада, тому повернутись звідти неможливо. Це – покарання тим, хто порушує і без того тендітну, нестабільну рівновагу у світі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍