Ольга Кобилянська - Через кладку, Ольга Кобилянська

радо? - спитав я її замість всього, ступаючи все ще зворушений коло неї.

- Хто б не бажав сюди! - відповіла вона, поглянувши вдоволено на мене.

І дійсно! Хто б не захоплювався пралісом, буйною розкішною вегетацією, шумливим потоком, що оживляв тишину лісу, вилискуючися від проміння сонця. Тут і там ставали ми, здержувані зчудовано блискавичними скоками вивірки по струнких соснах, і мовчали. Тоді я брав її руку в свою, і ми йшли, мов святинею, дальше. Хто б не захоплювався оцею зеленою, як кажу, святинею, в котрій панувала така тиша, що висказане в ній голосніше слово розбігалось, мов у соборі.

- Ви будете щороку о цій порі проходжуватись оцим лісом, - сказав я до дівчини.

Її лице покрилося краскою і, мов побоюючись поновних теплих слів з моєї сторони, вона станула й кликнула по імені брата.

- Несторе! Несторе! - розбіглося в тишині непорушного лісу в різні сторони її голосом.

- Я вертаю, я тут! - зачулася цілком близько нас відповідь брата. Ми стали ждати, не промовляючи ні слова одне до одного. О, це мовчання, це потужне мовчання її й моє, в тишині й красі пралісу! Одинока хвилина, що творила з нас інших істот. Нараз глянула вона на мене очима, що пригадували очі жахливої серни, - і рушила з місця дальше. Мов загіпнотизований, я пішов за нею. Кілька хвиль пізніше опинився Нестор коло нас. Зіпрілий, з розпаленими щоками, на капелюсі кілька гарних мотилів і орхідей, з чоботами заболоченими, і, мов стрінувшись з якимись ним ожиданими спасителями, усміхнувся.

- Що ж там, Несторе, дуже втомився? - спитала сестра, вдивляючись з любов'ю в лице брата.

- Ні, - відповів він якось коротко.

- А де дівчата? - додав я.

- Ідуть.

- Ідуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобі байдуже, хто йде.

- Я їй нині освідчився. Маню, - відповів, замість всього, молодий чоловік, звертаючися до сестри, і його ніжні вуста здригнулися якось нервово.

- Нині? - спитала дівчина з виразом переляку, котрий говорив виразно, що вона не одобряла вибору днини.

- Я це мусив нині вчинити.

- І що ж, прийняла тебе? - спитали в одно Маня й я.

- Казала, що не може ще відповісти, але заким від'їду - скаже.

- Чому не могла нині відповісти, як любить, Несторе, ти не питався? - обізвалася Маня.

- Ні. Я не хотів на неї натискати. Ми аж позавтра виїжджаємо. Як любив я її стільки років вірно й носив це почуття незмінене в душі, можу ще й цих кільканадцять годин пождати. Не про те розходиться мені, - додав він, - чи сьогодні, чи завтра, а про саму її відповідь взагалі. Настільки знайдеться ще в мене сили волі, щоб свою нетерпливість опанувати. Її волю й бажання я шаную, як шаную й люблю її взагалі.

Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало його інтелігентне лице, а однак яка повага й мужеська дозрілість плила з тих уст. Так, він був справдішній Обринський, був і по душі братом своєї сестри.

- Що відповів ти їй? - спитав я.

- Будемо ждати, - сказав я спокійно, хоч не був спокійний. - Мої почування для вас остануться незмінені. Я вас люблю любов'ю, якою любить не багато мужчин.

Я поглянув на його сестру. В її очах заблисло мов сльоза, однак, стрінувшися з моїми, вона їх відвернула. Я відгадав її почування й звернув увагу на що інше.

- Чому якраз нині вчинив це ти, Несторе? - спитала сестра.

- Бо хотів перед від'їздом дізнатися, на чім стою. В мене ж за місяців кілька послідній іспит, і я хотів знати, в яку судьбу вступаю.

- Вона нині роздразнена, а її вчинками кермує її настрій.

Нестор видивився на сестру.

- Ти чудно говориш, Маню, - сказав. - Чей же «настрій» не має нічого до діла з питанням, що міродайне на ціле життя. Я на її настроях знаюся і з ними не числюся поважно.

- Чого сподіваєшся? - спитав я. Він усміхнувся.

- Доброго. Я ж прецінь не оцінюю її виключно по її настроях, її недовірчивості до людей і наклонах роботи те, що другі не похваляють, її розмах до великого, погорда до дрібничковості, воля поширити свій горизонт і її добре серце, котре укривати перед людьми є її постійним старанням і більше химерою, чим вадою, - дають мені запоруку, що ми будемо щасливі. Вона саме такою, якою є, підходить мені під душу. Знаючи себе, я маю переконання, що наколи б між нами й повстало яке-небудь непорозуміння, воно не з моєї вини піде. Поки що болить мені з її сторони те, що вона не вважає мене за людину поважних принципів.

- Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобі прихильна? - спитала його сестра несміливо.

- Я майже певний того, - відповів він. - Зрештою, вона не належить до жінок надто чутливих, і з тим їй, може, й ліпше буде в житті, - відповів він.

- Але тобі, Несторе?

- Із тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися. А про мою любов до неї не потребую говорити. Але ось вони йдуть.

І справді. З противної сторони надходили Наталя й Ірина, і за малий часок прилучились уже до нас. Я спитав у пань, чи будемо вертати, чи підемо в іншу сторону, між тим коли Нестор, відступивши на пару кроків від нас, здіймив свій капелюх і порядкував щось коло своїх пришпилених мотилів.

- Нехай буде в іншу сторону! - підхопила моє слово Наталя, а звертаючись до Мані, сказала з уданою веселістю: - Доктор Обринський поводився нині в лісі, мов його вибраний жрець. Говорити довше не було вільно, від часу до часу треба було ставати, прислухуватись звукам лісу, ожидати господь знає чого з нього, мірити очима кожну бородату сосну вздовж і вшир, а наостанку, - і не договоривши, дівчина розсміялася. - Наостанку, Манусю, - сказала!, вхопивши Манину руку, потрясла її неначе пестливо. - Наостанку, але не дивіться так поважно на мене, панно Маню, бо мені страшно від ваших смутних очей, станув доктор коло якоїсь