Ольга Кобилянська - Через кладку, Ольга Кобилянська

дальше те саме, що й тут. А «Чортовий млин», він лиш мрія в об'яві сильного шуму лісу, що походить від протягу між отими там дальше від себе мов відсуненими скалами. І ви ж чей же не схочете загнатися самі в глибінь лісу, даючи деяким щиросердим язикам причину до обмови своєї особи.

Ці послідні слова мої, висказані більше жартівливо, як поважно викликали в неї в одній хвилі скуток.

Вона задержалася.

- Чи довго ми йдемо? - спитала, звертаючи перелякано свої молоді очі на мене, між тим коли гаряча краска розлилася по її білім лиці.

- Не так уже довго, щоб не замочити оцею справді чортовою дорогою в легких черевиках ніг і не дати тим, що мають лиш нині нагоду поговорити з вами без свідків, якої-небудь відповіді. Чи гадаєте, це так мило, зайшовши до вас, бавити вперед обов'язково паню Міллер, поки діждусь вільної хвилини поговорити з вами на самоті? Манюі через мою нескріплену ще матір я залишаюсь тут на кілька тижнів ще, без вас. Це недовго, але подеколи й дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червоніти. Одержавши від вас слово, що ви залишитесь мені вірні, я мушу ще знати, коли мені по вас прийти, щоб забрати свою власність назавше. Ви перелякалися, Маню! - додав я, бачачи, що при моїх словах її лице покрилося майже цілком блідістю. - Я надіюсь, що це наслідки уявлення перед справдішнім здійсненням наших довголітніх бажань, що забрали вам усю кров з личка, жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з моєю матір'ю, котрої ви так лякаєтесь. Але не бійтесь. Самі ви ніколи не будете проти неї стояти, поки я живий. А по-друге, вона звикає до думки, що внук «владики» бере за жінку колишню «ненависну» їй Обринську. Це вже моя річ. Ви її побідили, Маню. Чого жахатись? - При послідніх словах я пригорнув її до своїх грудей і, схиляючись над нею, як колись у зимовій чудовій ночі лісом, поцілував її в вуста.

- Я жду, моя дівчино.

- Лишіть мене ще, Богдане, - були перші її слова, висказані з такою болісною просьбою в голосі, з такою щирістю, неначеб я бажав втягнути її з собою в саме найгірше лихо світу.

- Ще залишити вас, Маню? - спитав я й відсунув її від себе нетерпеливо, щоб заглянути добре в її лице, чи вона не шуткує.

- На рік або пів, - повторила вона й відповіла мені поглядом з повагою всеї своєї істоти.

- На рік, пів, - повторив я й усміхнувся злобно. - На рік- пів, - а відтак додав: - Для доктора Роттера? Я знаю, німець вас любить, робить заходи, але з того нічого не буде. Зимою, - додав я, - я вас заберу. Чуєте, Маню, зимою. - І сказавши це, я хвилину ждав, взявши її звисаючу руку між свої долоні.

- Маню?! - пішов нараз замість її відповіді оклик лісом і повторився відгомоном: - Маню?!

- Несторе! - кликнула вона з переляком і, освободившися з моєї руки, повторила: - Несторе!

«Несторе!» Хоч і як любив я її брата, був готов для нього понести всякі жертви, одначе в цій хвилі впав його оклик між нас, мов залізний камінь розлуки з висоти.

- Нестор кличе! - кликнула вона, мов під властю іншої сили і, вхопивши мене за руку, потягнула спішно вперед. - Ходім, пане Олесь!

- Підемо, панно Маню. Але чого так квапитесь? - упімнув я. - Він лиш обізвався, щоб ми знали, де він є. Видко, він недалеко. Хвильку-дві заждемо, і він надійде.

Вона станула і, переглядаючися, заклопотана, між мною й лісом, звідки доходив поклик брата, мов рішалася щось з собою зробити. В тім клопоті я прийшов їй на поміч.

- За тобою, Несторе? - гукнув я лісом і ожидав відповіді.

- Де йти? - зачувся замість голосу Нестора голос Наталки.

- Ми вертаєм! - відгукнув тепер голос Нестора і, як здавалося, вже цілком десь недалеко.

- Ходім, пане Олесь, ходім за голосом, але більше глибиною, так, як вони, - обізвалася дівчина і, зближаючись довірчиво до мене, мов скинула нараз якийсь тягар з грудей, додала, усміхаючись: - Я мушу, поки поверну, тут ще щось демонічне, щоб не сказати «чортове», побачити або почути. О, як тут чудово в тім кітлі, трава коло потока яка буйна, і папороть, пане Олесь. А он бачите, вже й орхідеї, одну, першу, я вам заткну до кляпи сурдута. - і, ледве сказавши, вже вчинила це. - Так, - додала, завваживши, що я заховуюсь поважно й мовчки. - Ви гніваєтесь? О, не гнівайтесь, я вас прошу, - говорила півголосом спішно, - а я скорше, в жоден спосіб ще не можу, колись все скажу, за рік, пів. Богдане, я вас прошу. І нічого злого про мене не думайте, я лиш хочу, щоб все добре було й так, як мені моє нутро наказує! - Вона поглянула на мене такими щирими очима, що хто б на неї «гнівався»! Я один - ні.

- Скажіть мені лиш одне слово на моє запитання, - відповів я їй. - Чи є доктор Роттер у тім замішаний, що ви казали, щоб пождати ще рік або пів?

Вона поглянула на мене з переляком, а відтак похитала головою.

- Отже, ні. То хіба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду.

- Я вас прошу не питати мене.

- Я не з цікавості питаю. - відповів я понуро. - А тому, щоб мати спокій.

- Будьте спокійні й ждіть. Я також бажаю спокою, а це може лиш тоді наступити, як у моїй душі настане рівновага, і я вчиню те, що повинна. Але, ходім, - додала наново й поглянула, як перше, на мене, мав щоб переконатись, чи я оправді не гніваюсь. Я не гнівався. Йшов коло неї мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним, а вона зривала спішно тут і там цвітучі орхідеї. - Тут так пишно, й тихо, тихо, паяє Олесь! - сказала раз, поглянувши від цвітів до мене, що не відступав від неї, мов бажала, щоб і я утихомирився тим глибоким лісовим супокоєм.

- Перебуваєте тут