Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

На початку війни я відпочивала в Гулдів, вони щойно придбали маєток Чорлок і тепер мурували гараж для своїх нових «роллс-ройсів», заразом перебудовуючи дещо і в самому домі. Дейзі запропонувала мені пожити у них тиждень-другий, начебто для того, щоб зі мною порадитись, а насправді — хотіла похвалитися. Я вже казала, що Дейзі ще жодного разу не послухала нічиєї ради. І ось того дня, коли уряд оголосив своє рішення вступити у війну, до моєї кімнати зайшов Гулд. Вимахуючи лондонськими газетами, він закричав, чому серед міністрів, які виступають проти війни і заявляють про свій вихід з кабінету, немає Честерового прізвища. Я сказала: мабуть, як завше, кореспонденти щось пропустили. Мені тоді й на думку не спало, що Честер може залишитися у Кабінеті Війни! Адже він присягнув ніколи не брати участі у військовому уряді, і, на мою думку, такий «курс» був найбільш перспективний; рано чи пізно його відставка принесла б йому політичний капітал. Мені закарбувалися в пам'яті Честерові слова, що останнє військове правління — уряд консерваторів — розпочавши війну, само себе занапастило, і вже, очевидно, навіки. Ніхто й гадки не мав, що цей уряд може повернутися до влади.

Гулдова поведінка змусила мене вдатися до рішучого тону. Він істерично кричав, що в разі, коли Честер знову вирішить «перекинутись у чужий табір», хай ставить на собі хреста — його миттю викинуть з парламенту, і про це подбає саме він, Гулд. Всі порядні люди його підтримають — увесь англійський народ підніметься проти такого хамелеона та Іуди.

Старий так розпалився, що на нього страшно було дивитися. Він уже кілька місяців ходив з підвищеним тиском, і хоч як я його запевняла, що Честер і на думці не мав «перекидатись», що я взагалі не розумію, як йому й у голову могло таке зайти,— нічого не допомогло. Виявилося, що й інші тарбітонські радикали «ставлять питання руба». Телефонні дзвінки не припинялися — всі допитувалися про справжню Честерову позицію — і так цілісінький день! Мені довелося давати запевнення від Честерового імені його довіреній особі, половині комітету й репортерам обох місцевих газет.

Секрет полягав у тому, що ці люди панічно боялися бодай найменшого натяку на нову війну. Насмілюсь заявити, що проти війни виступала тоді більшість англійців. А вже євангелісти — ті здригалися на саму лише думку про те, що їм доведеться послати своїх синів убивати (інакше це не називалося) синів таких же, як вони, християн. Вони міркували так: якщо ми, християни, не повстанемо проти війни і дозволимо втягнути себе у це масове вбивство, ніхто й ніщо не зможе перешкодити війні стати світовою, поширитись по всій земній кулі, і людство перестане бути християнським. Цивілізація загине.

Сьогодні всі ці аргументи ми сприймаємо як дитячий лепет. Люди позвикали до воєн, а пацифізм таврують як прояв глупоти й боягузтва. Але тоді від часів останньої війни минуло понад п'ятдесят років, і навіть її вважали за безглузду, викликану тільки пихою Наполеона.

Ось чому Честерів довірений був вражений і ошелешений поведінкою свого патрона, і ми з ним не відходили від телефону, намагаючись з'єднатися з Лондоном. Я була пере-

конана, що сталося непорозуміння. Проте нам постійно відповідали одне: Честера немає вдома, він виїхав за місто. Наступним же поїздом я виїхала в Лондон, щоб негайно розшукати Честера («зразкова дружина політичного діяча!») й розповісти йому про переполох у Тарбітоні. Та не встигла я зайти в дім, як із кабінету до мене вийшов Честер, а з інших кімнат — Селлі й Том; виявляється, вони давно вже на мене чекали. Честер — з таким металом у голосі, ніби зачитував мені обвинувальний акт,— сказав, що прочитав заяву, зроблену мною в «Кур'єрі».

Цієї заяви — кількох рядків, що їх записав за мною по телефону містер Раунд,— я сама ще тоді не бачила. Я сказала тоді Раундові, що «не маю підстав гадати, ніби містер Німмо змінив свій намір вийти з військового уряду».

Я поспішила пояснити Честерові, чому саме містер Раунд попросив мене сказати кількох слів для преси, і розповіла, який жахливий переполох стався у Тарбітоні.

— Ти собі не уявляєш, як вони тебе честять. Там чимало таких, хто вимагає скликати загальні збори, на яких примусити тебе подати у відставку.

— Може, пройдімо до кабінету? — спитав Честер і, пропустивши всіх уперед, щільно причинив за собою двері.

Бутем, побачивши нас, підвівся, щоб вийти. Однак Честер з тим самим урочисто-суворим виразом обличчя дав йому знак лишитися.

Щиро кажучи, все це здалося мені дивним і підозрілим. Тільки зараз я почала розуміти, що накоїла чогось недоброго,— бо стояла перед своєрідним сімейним трибуналом. Примостившись у куточку дивана, Селлі дивилась на мене тим серйозним і переляканим поглядом, яким діти завше дивляться на винних у чомусь батьків.

Честер спинився біля вікна (його улюблене місце; наші обличчя — яскраво освітлені, його — затінене).

— Переполох у Тарбітоні! — нарешті кинув він.— Очевидно, тарбітонці ще нічого не знають.

Я почала пояснювати, що вони чекають на його заяву.

— Містер Гулд каже, що ти ризикуєш втратити надзвичайно щасливу нагоду. Зараз ти міг би повести за собою всю націю. Містер Тек вважає, що ти втратив на цьому кілька тисяч голосів. Містер Браун вийшов з комітету.

—

88

Честер і далі дививсь у вікно. На разі він рвучко повернувся до нас і перебив мене:

— Повести за собою? Але куди? Ось у чому питання!

Він нахилився вперед, і на мить мені здалося, що він тицьне в мене пальцем,— прийом, до якого він з таким успіхом вдавався на мітингах. Натомість він лише скинув голову (вочевидь спіймавши мій погляд і збагнувши, що я сприйму цей жест як надто театральний для сімейної розмови) і повторив, підвищивши тон:

— Куди? Саме про це ми й радимось — Том і я.

Том, як завше, нервово ходив туди-сюди по кімнаті, не випускаючи з рота