Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

Честер міг стати прем'єром, то ви просто не знаєте, як у нас стають прем'єр-міністрами і якими сірими здаються нам претенденти на це крісло, доки їх випадково туди не посадять.

Мітинг на захист миру, власне, і став однією з таких нагод. Честер не мав наміру виступати на ньому, хоч йому й обіцяли підтримку мало не сто членів парламенту. А коли я зауважила, що все це тривожно, бо діється потай від уряду (принаймні такий був план), Честер лише посміхнувся:

— Нічогенька таємниця, якщо на ці збори з'явиться сто членів парламенту! Уявляєш, як усе це розпишуть репортери у вечірніх газетах!

Честера піддали великому громадському тискові, щоб змусити його піти на мітинг, і він, як ви знаєте, пішов туди. Проте тільки тому, що в останню мить Честерові зателефонував якийсь доброзичливець і повідомив, що на збори прибуде ще один міністр (прізвища якого я не хочу розголошувати); після цього дзвінка Честер сказав мені: якщо цей позбавлений будь-яких моральних принципів честолюбець ухопить весь новий і такий важливий рух у свої руки, якщо він його очолить — усе пропало, Англія опиниться перед національною катастрофою. Втім, хто зна, може, Англії справді поталанило, що Честер приїхав на мітинг перший (другого, до речі, й не було, Честер був там єдиний міністр) і що учасники мітингу одностайно висунули його на лідера. Членів парламенту було там загалом вісімдесят (а не сто п'ятдесят, як іноді писали), і всі вони (може, тому, що вважали своє зібрання глибоко засекреченим) верзли з трибуни бозна-що і, нарешті, остаточно зсунувшись з глузду, ухвалили резолюцію, яка заперечувала проект нового бюджету. Пояснювалося це, на думку Честера, тим, що більшість рядових радикалів була вкрай незадоволена урядом. Так уже ведеться, що рядові члени партії протягом перших же місяців діяльності нового уряду зневірюються в ньому і не повстають проти нього лише за браком одностайності, а об'єднатися вони не можуть, бо ненавидять один одного ще дужче, ніж уряд. І тепер, коли нарешті з'явилося щось таке, з приводу чого вони мали більш-менш спільну думку, вони так розходилися, ніби робили двірцевий переворот. Усі вимагали Честерового виступу. Оскільки зібрання було, так би мовити, неофіційним, а їхній запал, їхній ентузіазм не міг лишити Честера байдужим, він, зрештою, вийшов на трибуну й сказав усе, що думав: про уряд і про підготовку до війни. Про його виступ негайно ж стало відомо, і перш за все від самих учасників мітингу. Вони навмисне розповсюджували текст Честерової промови: адже то були люди, котрі вважали, що уряд має їх за ніщо, а тому й не боїться їх, і треба змусити його з ними рахуватись.

Все це й призвело до «знаменитої» липневої кризи (гай-гай, хто сьогодні пам'ятає про неї?), коли протягом тижня здавалося, що кабінет неминуче піде у відставку, і Честер, очоливши новий Кабінет Миру, сяде у крісло прем'єр-міністра. Причиною такого рішучого повороту подій стало те, що Честерова клятва ніколи не увійти до складу Кабінету Війни одержала підтримку не лише членів кабінету, а й усього народу.

Але поки одні міністри гаяли час, намагаючись «виждати, куди повіє вітер», а інші марудно шукали «формули», котра дозволила б їм прийти до «компромісного рішення», почалася війна.

87

Містер Раунд, покійний редактор «Кур'єра», ще зовсім недавно писав про Честера: «Ми не можемо співчувати злигодням лорда Німмо. З повною відповідальністю за кожне своє слово я стверджую: ця людина, що так швидко втратила свою моральність, ця негідна людина — одна з головних причин нашого завтрашнього занепаду. Йому мало було продати власну честь за владу й гроші,— він не вгамувався, доки не звів нанівець нашу велику справу. Ми й сьогодні пожинаємо плоди його діяльності. Це йому ми завдячуємо тим, що політику позбавлено моралі, що всі християнські цінності знецінилися, що невтримно й безсоромно торжествує нахабний матеріалізм, що люди будь-якого стану й звання відверто стали на шлях визиску, й усюди панує філософія грабунку».

Тисячі людей підпишуться під цими словами, і певний час я сама вірила таким звинуваченням, мало не зненавидівши Честера — дужче за старих євангелістів, таких, як бідолашний містер Раунд.

Я вже говорила,— мене завжди жахала сама думка про те, що я можу легко піддатись власним емоціям і зненавидіти Честера. Знати, що існує на світі справді негідна людина, якій «усе сходить з рук», нестерпно. Все навколо зразу починає хитатись, і, жахнувшись, розумієш, що доброчесності як такої в світі не існує, що наше щастя залежить виключно від самого талану: поталанило ж, приміром, тарбітонській дівчинці, яка лише тому не загинула разом з братами й сестрами під час катастрофи, коли будинок, де вона мешкала, обвалився,— що на ту страшну мить випадково гралася в кухні під столом.

Та зараз я хочу сказати тільки одне: ніхто не має права ненавидіти Честера. Запевняючи, що їм нічого не треба, що вони прагнуть лише простісінького життя в мирі й злагоді, люди насправді (принаймні так завше пояснювала мені тітонька) вимагають забагато. Бо прагнути нормального простого життя — все одно що сперечатися про вибір безпечнішого шляху, сидячи у звичайнісінькій кареті, яка в густому тумані стрімко мчить з гори; коні вже закусили вудила, і якщо ніхто не візьме в руки віжки (а це й означає вибрати шлях), бісова карета неодмінно полетить шкереберть, і тоді кінець і пасажирам, і коням.

Може, Честерові й справді дещо «сходило з рук», і він «звів нанівець нашу велику справу», але будь-який вождь (тобто людина, яка взяла в руки віжки), будь-який реформатор змушений щось руйнувати. Адже він починає будувати новий світ, нове життя. А згодом це нове життя виявляється не таким уже й гарним (або не таким уже й новим), як сподівалися, і тоді найбільш незадоволені, яких можна назвати «передовим загоном» борців за реформи, починають шаленіти. І, відколовшись від основної маси, створюють нову партію (бо не існує такого в природі, що могло б усіх задовольнити). І якщо я інколи визнаю деякі докори на Честерову адресу, то лише тому, що тільки так можна пояснити, чому і як люди Честерового штибу (тобто обдаровані політичним «генієм»), раптом збуджують загальну до себе ненависть.

Передусім хочу розповісти про «велику зраду» (як любили говорити містер Раунд