Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

— Вона це заслужила.

— Що ти сказала б, якби я кинув Оксфорд і поїхав з нею?

Це був жахливий удар, і я розуміла, що Честер сприйме його куди болючіше. Я ладна була заволати: на бога, хіба можна міняти Оксфорд на такий дріб'язок?

Та з власного досвіду я вже знала (мабуть, через це рано чи пізно проходять усі матері), що всі родинні трагедії трапляються з нами зненацька, коли їх найменше чекаєш. До них слід бути готовою щомиті — ніжачись у ванні, лежачи в ліжку чи дрімаючи на засіданні чергового комітету.

Я відчувала, що хлопчик от-от зірветься. Про це свідчили кілька його фраз, а ще більше — те, яким тоном він говорив про пропозицію Мей,— так, ніби сам був ладен посміятися над її безглуздістю. Тому я швидко опанувала себе, сказавши, що сама ідея видається мені цікавою: ця Мей, як я подивлюся, доволі заповзятлива дівчина.

— І ти вважаєш, їхати мені з нею — ідіотизм?

— Та ні, чому ж... Якщо ти переконаний, що це саме те, чого тобі бракує, що може тебе повністю задовольнити...

На цих моїх словах Том чомусь спалахнув і дуже роздратовано кинув:

— Я знав, я знав, що ти так скажеш! Як же я можу переконатися, що мене задовольнить, та ще й повністю, доки не спробую! А тут і нагода така! Та звісно ж, це неможливо, тебе шокує сама лише думка про те, що твій син стане коміком!

Побачивши Тома в такому збудженні, я почала запевняти його, що згодна з ним, комедія — велике мистецтво!

— Згадай хоча б Мольєра, Шекспіра, та й навіть Дена Лено [18].

Я говорила щиро. Розпач і розгубленість, що охопили Тома (достоту як раптові релігійні напади, яким був підвладний Честер), змусили мене вийти за межі моїх «вузьких поглядів», і на ту мить мені справді вірилося, що «коміки»— великі митці і відраджувати його від такої чудової кар'єри було б глупством і помилкою. Я почала переконувати його серйозно подумати над пропозицією Мей — це певний шанс пробити собі дорогу.

Том ані слова не сказав, але трохи згодом кинув мені з такою злістю в голосі, наче кидав виклик недоброзичливому критикові:

— Комусь же треба смішити людей, чи не так?

А далі крутнувся й зник у холі. Того вечора я побачила його вже тоді, коли він прийшов попрощатися зі мною і поздоровити Честера з «блискучим виступом». Незабарно я вирішила відіслати йому листа, де написала, що, можливо, його участь у виставах «Бурлеска» стане для нього гарним першим кроком самостійного життя, і якщо він обере для себе цей шлях, я підтримуватиму його, чим тільки зможу.

Однак у розпалі гастролей Том вийшов з трупи і поступово взагалі відмовився від наміру стати актором,— раптом кинув Оксфорд (проваливши кілька іспитів) і подався до художньої школи. Особливих здібностей до малярства він не виявив, і я не певна, що воно справді його тоді захопило. Принаймні часто, коли ми вважали, що Том працює в студії, він собі дармував із друзями у барі, розводячись про міжнародне становище (на мою думку, дуже на той час непевне), або виїздив до кого-небудь у гостину за місто. Друзів у нашого «принца-наступника» тепер значно побільшало і, що було найістотніше,— його залюбки приймали в ділових та парламентських колах: Том справді був милий і зворушливо кумедний, та ще й, на правах Честерового сина, вважався за «важливу персону».

Кажуть, Томова доля — типовий приклад того, як може занапастити себе й спитися юнак, митець за покликанням, приневолений жити в «атмосфері релігійного мракобісся», де ніхто не зацікавлений в плеканні його таланту. Це неправда. Ми як ніхто співчували Томові, наполягаючи, щоб він продовжив свої художні студії. Але він сам ставився до них трохи шалапутно. Не знаю, може, він був не дуже зосереджений на малярстві, недостатньо заглиблений в себе, у свій внутрішній світ,— тобто, може, йому бракувало певної обмеженості, без якої любов до живопису, на мою думку, неможлива. Бо треба бути крайнім егоцентриком чи просто фанатом, щоб віддаватися хореографії, літературній базгранині чи малюванню картин, коли на землі стільки лиха й людству загрожує така небезпека. Ви можете заперечити, що митці, мовляв, змінюють світ. Якщо це й справді так, то роблять вони це дуже й дуже повільно, та ще й невідомо, у який бік вони його змінюють: на краще чи на гірше? Том був надто добрим і надто порядним для того, щоб стати художником. Якщо ж говорити про те, що він нібито «спився», то п'яницею Том ніколи не був, а бувши під чаркою, поводився чемно й лагідно. Щоправда, його таки затримали одного разу в нетверезому стані за порушення порядку (звісно, газети закрутили довкола цього он яку веремію, створивши легенду, що Том — алкоголік), і як на гріх, сталося це саме тоді, коли відбувалася таємна рада кабінету. Того вечора його дуже стривожила політична ситуація (і небезпідставно), от він і випив зайве, а потім, коли їхній гурт опинився на вулиці, його втягли у ризиковану політичну суперечку. Річ у тім, що біля них у барі крутивсь якийсь зайда, котрий не знав, хто такий Том; він почав молоти бозна-що про Честера, як це часто тоді робилося: мовляв, уся його боротьба за мир — лише «черговий трюк» з метою повернути собі втрачену популярність; назвавши базіку брехуном, Том кинувся в бійку,— і пішло...

86

Не дивно, що бідолашний Том не міг спокійно студіювати малярство (штука, до речі, нелегка й прісна) у дні, коли життя перетворилося на безперервну низку карколомних подій. Уся країна говорила про те, що кабінет розколовся на дві частини, і новим прем'єр-міністром от-от стане як не Ллойд Джордж або Черчілль, то вже неодмінно Честер.

І коли для вас нісенітниця, що