Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

успіхові сина, починали аплодувати, особливо ж тоді, коли Честер кричав «браво», Том «натискав» дужче. І хоч по закінченні номера йому довго й настирливо гукали «біс», повторити його він не захотів.

Оплески не припинялися, але я бачила, що він чудово розуміє свій провал, і йому не хочеться виходити на поклони. Я дуже боялася, що він словом чи порухом видасть свій справжній стан, але Том лише всміхався (щоправда, трохи силувано) і кланявся (щоправда, трохи скуто), доки оплески не вщухли.

Тим часом на вулиці зібралася величезна юрба, і коли ми вийшли надвір, нас зустріли вигуками: «Нім-мо, про-мо-ву!», «Хай живе Німмо!» та «Геть війну!» Честерові не лишилося нічого, як здертися на заднє сидіння відкритої машини (яку він позичив у приятеля, щоб якнайшвидше доїхати сюди) й виголосити промову.

Я тихенько пішла, щоб попрощатися з Томом,— і раптом опинилася біля входу у залу, в оточенні акторів. Вони голосно перемовлялися між собою, збуджені успіхом і аншлагом, і касирка подавала їм з віконця склянки з якимось напоєм.

Том у накинутому зверху костюма П'єро пальті підхопив мене під руку й промовив, сміючись:

— Вип'ємо за нову виставу?

— За яку нову виставу?

— Татову! Сподіваюсь, свою роль він зіграв краще, ніж я свою.

— Але ти грав дуже добре.

— Ти сама знаєш, що дуже погано.

Лише тепер я помітила, що обличчя йому пашить, і що від нього відгонить віскі. Помітивши мій погляд, він сказав:

— Не бійся, я не п'яний. Отже, ходімо?

— Може б, ти переодягнувся?

— Ні, я хочу послухати його промову. Люблю стежити за ним, коли він виступає. Ось хто — справжній актор!

Йому справді хотілося послухати Честера. Він поспіхом провів мене крізь натовп, який стояв так щільно, що через нього не можна було пропхатися, і підвів до високого ганку на другому боці вулиці. Ми піднялися по сходах.

— Сюди,-- сказав він.— Будемо як у бельетажі.

І справді, звідти, поверх голів, нам усе було добре видно. Хтось узяв з рундука гасову лампу й підніс її над автомобілем, наче смолоскип, і, отже, весь той час, доки Честер говорив, він був яскраво освітлений (хоча полум'я миготіло на вітрі).

Я боялася, що шум міста, гамір ярмарку (він був майже поруч) і морський прибій, досить гучний того дня, заглушать Честерів голос. Але, як завжди у таких випадках, голос його став удвоє дужчий, і ми виразно чули майже кожне слово. То була промова, з якою він звичайно виступав у невеликих містах — у ній він обстоював свободу совісті, протестував проти військової повинності та проти збільшення армії. І захищав пацифістів, доводячи, що саме вони сьогодні належать до числа найхоробріших людей.

Зараз усе це вже звучить як обридлий фарс, але тоді Честерів виступ надзвичайно схвилював слухачів. Головна його ідея полягала в тому, що пацифісти повинні боротися проти зла, але — не вдаючись до зброї. Хай вони вийдуть усі разом проти ворога і стануть перед ним, спинять його рух. Так, вони приймуть смерть, але їхня кров упаде на голови тих, хто розпалює війни і хто завинив у загибелі братів своїх.

І коли він своїм добре поставленим голосом говорив, що обов'язок кожного християнина — жертвувати собою заради ближнього свого, і що наша релігія — найвеличніша з усіх релігій, які знало людство,— релігія самозречення й жертовності, а потім — нагадував про жахливу загрозу, яка нависла над Європою, загрозу, породжену егоїзмом, зажерливістю й пихою, я відчувала, що хай би які були мотиви, котрі спонукали Честера приїхати того вечора у Ронсі, його слова справді прекрасні, і під їхнім знаком усе, що я говорила, робила й чим жила протягом останнього тижня, особливо ж усе, що я думала про війну, було надзвичайно дріб'язкове й недалекоглядне.

Я навіть забула про Тома, хоч він і далі тримав мене під руку. Лише коли Честер скінчив свою промову і натовп вибухнув зливою оплесків, люди кинулися до машини, а поліція почала їх стримувати, до мене дійшов Томів голос:

— Як завжди, блискуче!

— Так, він особливо гарний, коли імпровізує!

— Тут усе залежить від голосових модуляцій. І від пауз, які він чудово обігрує.

— Я не змогла перешкодити його приїздові.

— Авжеж. Він правильно зробив, що приїхав. Хіба можна не використати такої нагоди виступити перед публікою?

— Він вірить кожному своєму слову.

— О, звичайно. Він абсолютно щирий. (Завжди, коли нам ставало ніяково, ми з Томом наввипередки починали переконувати одне одного, що Честер, незважаючи на свою вимушену «політичну гру», насправді щирий серцем і чесний). О, так,—зітхнув Том. — Все, про що він говорив,— значне й важливе, мене справді взяло за живе. Я мало не пустив сльозу.

Я поспішила сказати, що він теж грав сьогодні непогано. Та він лише засміявся й кинув:

— Дякую...— Потім, помовчавши якусь хвилю, спохмурнішав і додав.— Знаєш, я почуваюся наче той блазень. Втім, на більше я, вочевидь, і не заслуговую.

На цих словах він легенько стиснув мою руку, і мені раптом стало дуже шкода його,— так шкода, що все моє збудження вмить спало (хоча голос Честера, як і досі, стояв мені у вухах).

— Облиш такі настрої, не треба їм піддаватися. Ти повинен жити своїм життям.

— Своїм життям? А в тебе воно було?

— Я — зовсім інше, я — жінка.

— Не розумію, про що ти.

— Крім того я не здатна ні на що видатне.

Том нічого не відповів, і лише коли ми у темряві підійшли до театру, пробираючись між гуртами людей, які й далі збуджено ділилися враженнями, вимахували капелюхами й кричали бозна-що, він раптом сказав:

— Мей набирає трупу й хоче привезти «Бурлеск» на гастролі