Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

сигарети, попіл з якої сипався на килим. Мені здалося, що він дещо збуджений (на ньому був потертий старий костюм; пізніше я дізналася, що він чергував цілий ранок біля міністерства оборони, бажаючи записатися добровольцем, і йому пообіцяли, що наступного дня його візьмуть). Том посміхнувся Честерові й сказав:

— Тільки без мене, тату. Роби, як знаєш, як тобі хочеться.

— Не як хочеться, а як буде краще.

На це Бутем сказав з властивою йому багатозначністю:

— Даруйте, сер, але йдеться про моральний обов'язок! Народ чекає від вас лише знаку!

Я ніяк не відреагувала на Бутема, надто він був мені осоружний; сам же Бутем кинув на мене суворий погляд, ніби застерігаючи: «Думай, перш ніж сказати!» й додав:

— Прем'єр-міністр запропонував містерові Німмо очолити міністерство промисловості — чудове місце!

— І цілковита свобода дій! — промимрив Честер.

І зразу ж, ніби випереджаючи мої заперечення, підсів на диван до Селлі й спитав, обійнявши її за плечі:

— А що нам скаже наша дівчинка?

Селлі знітилася, щоки їй запаленіли, вигляд у неї був переляканий. Проте вона швидко опанувала себе й мовила:

— Я вже сказала, тату: звісно, ти мусиш лишитись у кабінеті й воювати з німцями.

Я знала, що подібне звертання до Селлі нічого не варте. Вже давно (хоча Селлі минуло чотирнадцять лише у травні) Честер почав звертатися до неї,— точніше, вдавати, що звертається,— за порадами, так само, як звертався колись до Тома, радячись із ним як з дорослим. Такий хід по відношенню до Селлі, дівчинки практичної і прискіпливої, завжди давав плідні наслідки. Вона була кмітлива й обожнювала Честера.

І все одно цього разу я здивувалася. «Такі вистави він розігрує, тільки коли це йому дуже потрібно,— думалося мені.— У чому ж тут річ?»

Я вже розуміла, що Честерові кортить зайняти обіцяне «чудове місце», яке забезпечувало йому «цілковиту свободу дій». Річ, як на мене, аж ніяк неможлива: не міг же він і справді зламати присягу й «перекинутись у ворожий табір», особливо після того, як чотири інші міністри, що теж виступали проти війни, вже подали у відставку! І я зауважила, що Селлі, очевидно, не дуже добре уявляє собі, який настрій панує в Тарбітоні (натякаючи на те, що цього не уявляє собі й Честер!), і який загальний стан речей.

Честер зірвався з місця й метнув на мене такий лютий погляд, ніби я була його запеклим ворогом.

— Який загальний стан речей? Жахливий! Нічого подібного ніхто й уявити не міг! Але зваж на мою ситуацію! Прем'єр-міністр сказав мені: «Це поклик батьківщини, замінити вас не може ніхто!» Бутем має рацію, це мій обов'язок, мій моральний обов'язок — переглянути свою позицію, не боячись можливих ускладнень і не зважаючи на те, що деякі безвідповідальні писаки на зразок Раунда по-зрадницькому ускладнюють ситуацію, яка й без їхнього втручання — критична.

Сказав — і пішов до виходу. Побачивши, як розлютила його моя «зрада», я почала виправдовуватися: таж я повторила Раундові його, Честера, власні слова, сказані ним лише тиждень тому, Честер спинився біля дверей.

— Хіба може твій Раунд зрозуміти, що це буде особлива війна,— роздратовано кинув він.— І триватиме вона кілька років, а весь цей газетний галас забудуть через шість місяців.

Він вийшов, і більше того дня ми з ним не бачились (він уникав мене — достеменна ознака того, що моя поведінка надзвичайно його обурила),— до самого від'їзду на всім відому конференцію у Сассекс до лорда Г., власника кількох газет, де вони гуртом виробили Честерову заяву для преси. З цієї заяви я дізналася вперше про Честерову «зраду». Він пояснював, що «глибоко помилявся», бо не міг собі й уявити, що цивілізовані люди здатні зробити замах на саму цивілізацію, релігію та свободу, основа яких — незламність слова, що його дає людина. І тому, хоч як це для нього боляче, він змушений,— і кожен, хто хоч трохи його знає і хто шанує його ім'я, зрозуміє,— він змушений, підкоряючись голосові сумління, стати на бік справедливої справи, на оборону миру й свободи,— виступити проти агресії, для якої немає іншого визначення, крім «диявольська».

Досі не можу забути того здивування, з яким я читала Честерову заяву. У всіх на очах Честер справді одверто «перекинувся», і при цьому вийшло, що він вчинив совісно, ба навіть благородно, щиро визнавши помилки. Слова його дуже мене тоді зворушили, мені довелося визнати (як і багатьом його прибічникам, котрі щойно були вельми обурені з його вчинку), що я недалекоглядна, обмежена й «політично незріла» людина.

І поступово я переконала себе в тому, що Честер направду не міг передбачити підступного нападу Німеччини на Бельгію, що у військовому кабінеті він незамінний, і що його святий обов'язок, як він сам про це сказав,— відмовитися від слова, яке він давав цілком за інших обставин; у житті, мабуть, не завжди можна дотримуватися своїх обіцянок.

І це справді так. Спробуйте довести, що, зламавши слово (і поставивши на кін власну честь!), Честер не вчинив подвиг! Гадаю, він і сам у це тоді повірив (якщо при всіх його життєво важливих громадських обов'язках у нього лишався час думати взагалі про такі речі). І вже, звичайно, повірив у це потім.

Щоправда, я однаково не могла позбутися якогось неприємного відчуття (якщо не помиляюсь, цим до певної міри я й намагалась пояснити свою подальшу «легковажну й нерівну поведінку»), але спричинилося до цього не Честерове «ренегатство», а зовсім інше — його погляд і тон, яким він сказав мені: «Вся ця метушня скоро забудеться». Важко було відігнати думку, що за цими словами стояв тверезий політик, який чудово все розрахував,— вони означали тільки одне: «Так, я можу безкарно зламати слово, бо у стрімкій зміні світових подій все швидко перетреться». Не хочу сказати, що я тоді багато думала про це: я надто була стривожена долею Тома, надто заклопотана, щоб знову й знову повертатися до питання, чому ця фраза так міцно засіла мені в голові і чому вона