Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Понімірський засичав од болю і впав на постіль. Песик несамовито загавкав.

— У-у… Нечиста сила!.. — буркнув Никодим.

У дверях з’явилися доглядальниця і лакей.

— Панові графу стало гірше? — запитала доглядальниця. — Може, я потрібна?

— Вон! К чорту! — заревів Дизма.

Обоє миттю зникли.

Никодим запалив цигарку, другою почастував Понімірського. Той після короткого вагання взяв.

— Бачите, графе, зі мною жарти кепські. Кажу вам, що я оженився з вашою сестрою. Позавчора було весілля. Як ви на це дивитесь?

— Це скандал!

— Чому скандал?

— Як могла графиня Понімірська вийти за такого мугиря і хама, за такого вульгарного чоловіка, як ви? Пане… пане… ну, як там вас?..

— Дизма, — підказав Никодим.

— Смішне прізвище, — знизав плечима Понімірський.

— То ви, значить, воліли б, щоб ваша сестра так і зосталася жінкою бандита Куника? Га?

— Е ні. В усякому разі… Ви хоч і препаршивий тип, але, гадаю, не будете більшим мерзотником, ніж Куник. Зрештою, ви надто дурні для цього, бо…

— Пане графе, — грізно перебив його Дизма, — раджу вам вибирати слова!

Понімірський замовк.

— Замість ображати мене, ви дякуйте богові.

— Хо?!

— Так, дякуйте. Бо я не знущатимусь над вами так, як ваш перший зять. Ви переберетесь до палацу і будете цілком вільні. Житимемо разом, утрьох, разом будемо їсти, їздити в гості і приймати гостей.

Понімірський оживився:

— Ви серйозно?

— Цілком серйозно.

— І мені даватимуть верхових коней?

— Усе даватимуть. Взагалі ви будете вільні. Дам вам навіть гроші на дрібні витрати. Борги ваші я вже заплатив. Але і в мене є свої умови.

— Які? — стурбувався Жорж.

— Насамперед — рота на замок: ніде не ляпнути, що ваші розповіді про мене — неправда.

Граф розсміявся.

— Виходить, люди вірять у цей абсурд?

— А чому б їм не вірити?

— Та досить тільки глянути на вас…

Дизма зморщив лоба.

— Не ваше діло. Вам треба мовчати і все. А по-друге, тишком-нишком, щоб ніхто не відав, ви повинні трохи підучити мене тій англійській мові.

— Я? — обурився Понімірський. — Я маю навчати хамів? Це вже зухвальство!

— Мовчи, дурна мавпо! — заревів Дизма. — Вибирай, що хочеш. Або робитимеш так, як я кажу, або вмить опинишся в божевільні.

Понімірський прикусив губи і розплакався.

— Брут, Брут, — белькотів він, ридаючи, і гладив собаку, — чуєш? Твого хазяїна знову хочуть запроторити в божевільню… Брут!.

По його блідому круглому личку так рясно текли сльози, що Дизма аж здивувався.

— Ну, — спитав, — що вибираєш?

— Прошу не казати мені «ти», — бундючно відповів Жорж і вмить перестав плакати.

— А чому? Якщо ми тепер свояки… Саме й треба бути на «ти». Бо що подумають люди? Давні друзі, та ще й свояки, і один одному — «пан»?

— Потішно! — ущипливо всміхнувся Понімірський. — Невже ви справді не тямите, яка велика відстань між нами?

— Що за відстань? Хіба та, що я нормальний, а в тебе не всі клепки в голові? Словом, вибирай, що хочеш. Повторюю: пам’ятай — зі мною жарти кепські. Я й по морді можу брязнути так, що всі зуби вилетять!

І Никодим, стиснувши кулак, підсунув його під ніс графові, але понад усі сподівання, Понімірський зрадів:

— Справді? Це цікаво. Я часто чув, що бувають такі удари, а бачити не доводилося. Знаєте що? Я покличу Антона, і ви покажете на ньому такий удар. Добре?

Жорж уже потягнувся рукою до дзвінка, але Дизма спинив його:

— Що ти дурня строїш? Я не Антонові дам по галамазі, а тобі. Спробуй-но тільки. То як? Згоджуєшся?

Понімірський розпачливо заламав руки і тяжко зітхнув:

— Ох, яке приниження, яка ганьба! Я маю з цим бовдуром, з цим мужиком бути на «ти» і ще й набивати англійщиною цю довбешку! Що за голова — це ж просто ломброзовський[35] череп!

Дизма підвівся і глянув на годинник.

— Ну, то бувай здоровий!

— Ви вже йдете?.. Посидьте ще, бо мені нудно самому.

— Ти не будеш сам. Я сьогодні ж одішлю тебе до божевільні.

Понімірський вистрибнув з ліжка і, тремтячи всім тілом, підбіг до Никодима:

— Ні! Ні! Я згоден на все.

— Згоден?

— Так.

— І не ляпатимеш язиком?

— Ні.

— Навчатимеш мене?

— Навчатиму.

— Ну, порядок. А тепер назви мене на ім’я.

— Та я не пам’ятаю його. Якесь ідіотське ім’я.

— Никодим.

— Тепер уже знаю… Никодиме.

— Отже, спілка?

— Що?

— Ну, згода між нами?

— Згода.

— Дай лапу, Жорже! Привіт!

Вони потисли один одному руки, і Дизма вийшов. Тоді, нарешті, граф почав кричати: