Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Антоне! Антоне! Антоне!

Коли слуга прочинив двері, Понімірський кинувся на нього з кулаками:

— Чому ти мені не сказав?

— Що саме, паничу?

— А те, що моя сестра виходить заміж! Старий осел!.. Ну, тепер мерщій пакуй речі!

— Пакувати? А навіщо, паничу?

— Переїжджаємо.

— Куди?

— В палац!

Через два дні після приїзду молодих панів повернувся до Коборова і Кшепицький, що залишався у Варшаві ліквідувати справи свого патрона.

Він одразу ж мусив узятися до діла, бо саме починали возити шпали, та й звичайні весняні роботи потребували пильного нагляду. Отож Никодимові та його дружині Кшепицький міг присвятити мало часу, а втім вони й не журилися тим. Дні і тижні у них минали за гулянками та розвагами — молоді каталися човном, автомобілем, верхи, грали на більярді.

Ніна почувала себе зовсім щасливою. Правда, час від часу в неї виникали сумніви, але все, що промовляло не на користь Никодима, вона пояснювала його дивацтвами та упередженнями, а їх такій славнозвісній людині, такій видатній особистості можна було пробачити. Зрештою, Ніна мала стільки підстав для палкої вдячності йому! І якщо вдень її огортали всякі сумніви та припущення, то ніч приносила нові враження і стирала геть усе інше. Буйні почуття Ніни мали тут найбільшу вагу.

Тому подружжя почувало себе добре, сім’я складалася міцна.

Тільки аж за два місяці вони мали намір зробити візити сусідам-поміщикам і почати приймати у себе, тим більше, що на літо чекали пані Пшеленську і багатьох гостей з Варшави.

Никодим чимало часу присвячував навчанню. Замикався з Понімірським або сам у бібліотеці і читав. Робив це не з великою радістю, але розумів, як може пригодитися людині книжка чи іноземна мова.

Увечері коло столу він не раз мимохідь згадував те, що недавно прочитав, висловлював погляди письменників і бачив, який ефект це викликає. Не тільки Ніна, але й Кшепицький слухали його з глибокою шанобою. Невдовзі, говорячи про години, які Никодим проводив у бібліотеці, усі в Коборові почали вживати новий термін: казали, що пан дідич «працює науково».

Вряди-годи Никодим навідувався на фільварки та промислові підприємства. Все господарство лежало на плечах Кшепицького, а безупинне зростання баришів було наочним доказом того, що новий управитель чудово дає собі раду.

Жорж Понімірський швидко звик до своєї нової ролі і поводився так, що в Никодима не було підстав сердитися. Правда, інколи траплялося — вихопиться граф з якимось двозначним словом або саркастичним сміхом, але одразу ж схаменеться і замовкне під грізним поглядом зятя. З сестрою він майже не балакав. Здавна відчував до неї жаль, а втім усіх жінок він вважав за істот, нездатних мислити і міркувати.

В усякому разі Жорж мав повну свободу, якої так давно вже не знав, їздив верхи і навіть автомобілем. Дизма дозволив йому це, нишком сподіваючись, що той коли-небудь скрутить собі в’язи.

Жорж уславився безліччю всяких витівок, скандалів, бешкетів, та коли йшлося про власну шкуру — він був обережний, його легке божевілля, яке нікому не завдавало шкоди, незабаром у всій окрузі стало за улюблену тему анекдотів.

З Кшепицьким він поводився згорда. Подавав йому два пальці і здебільша не відповідав на запитання, якщо той не величав його «паном графом». Кшепицький тільки сміявся, не звертаючи ніякої уваги на пиху Жоржа.

— Смішний юродивий, — казав. — його вибрики завжди розважають мене. На селі це неоціненна штука. Тепер я розумію, чому королі держали колись блазнів.

— Хай йому чорт! — відповідав Дизма.

А з Варшави тим часом надходили листи від давніх друзів, і новини були далеко не втішні.

Економічна криза з кожним днем зростала. А втім, це вже відчувалось і в Коборові.

Папірня і тартаки працювали виключно на урядові замовлення. Дедалі частіші банкрутства раз по раз зачіпали Дизмині інтереси. На щастя, спритність Кшепицького і урядові поставки й надалі гарантували йому чималі прибутки. В усякому разі проти сусідніх поміщиків Никодим міг вважати себе за Креза. А справи сусідів ставали гірші й гірші. Дійшло до того, що поблизу продавалося з молотка тридцять маєтків.

Зрештою, не кращі вісті надходили і з усіх інших куточків країни. Хлібороби перестали застосовувати штучні добрива, як тільки можна було, зменшили власні видатки. Мало того, скрізь разійшлися поголоски, що багато хто продає збіжжя, яке належить Державному хлібному банку. У зв’язку з цим, а також іншими господарськими ускладненнями ціни на облігації банку почали падати. Власників тих облігацій огорнула паніка. Застій у торгівлі і на біржі, глибока криза в промисловості, неспроможність платників податків — усе це вилилося в грізну небезпеку. Газети були забиті повідомленнями про банкрутства, локаути, страйки і масові самогубства людей, які втратили все своє майно або не мали заробітку.

В країні зростала хвиля невдоволення, спрямована проти уряду. Дедалі голосніше лунали вимоги відшукати сильну людину, яка б узяла в свої міцні руки державне кермо і знайшла способи ліквідувати кризу.

Не за горами були жнива, і над державою нависло нове лихо — великий урожай.

Никодим читав газети і хитав головою:

— Чорт! І що воно з усього цього може вийти?..

Давно в Коборові не справляли обжинок так бучно, як того року.

Новий дідич мав широку натуру і любив розважатися. Гостей з’їхалося сила. Першою прибула пані Пшеленська з безліччю всяких баулів. Увечері того ж дня заявився полковник Вареда і обидві графині Чарські. Назавтра два коборовські автомобілі і два екіпажі