Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Більшість гостей проводжало їх на вокзал. Вагон-салон, що його виділив міністр шляхів сполучення, був геть запханий квітами. Останні побажання, прощання, свисток паровоза — і поїзд рушив.

Стоячи біля відчинених вікон, Ніна і Никодим кланялися, з перону їм махало безліч хусточок і капелюхів, аж доки поїзд не набрав швидкості і перон не зник у сірій імлі міста.

Ніна обняла чоловіка за шию.

— Боже! Яка я щаслива! Ніку, скажи мені, чим я заслужила такого щастя, чим я заслужила тебе?

— Чим?.. Гм… чим заслужила?..

— Так, Ніку, чим я заслужила того, що ти, великий, мудрий, оточений такою любов’ю і повагою — мій чоловік? Чим?

Дизма замислився і пошкрябав підборіддя. Він ніяк не міг знайти відповіді, і це роздратувало його.

— Е-е, що там балакати, — буркнув, — чи в тебе немає більшого клопоту?!.

І обоє злилися в поцілунку.

Дорогу від станції аж до палацу було густо посипано татарським зіллям, обабіч стояло два ряди зелених берізок. Будинок станції прикрашено зеленими вінками, перон заповнили коборовські робітники та службовці, і безлік цікавих з усієї околиці. Багато хто з них чув учора по радіо «Veni Creator» у виконанні славнозвісних артистів, і хор, і органи, і вівати на честь молодого.

Отож усі були страшенно зацікавлені.

Коли вдалині показався поїзд, розмови одразу стихли, натомість аматорський оркестр ударив марш, і всіх огорнув урочистий настрій.

Наперед виступили старші службовці і донька завідувача парового млина — у білій сукенці, з китицею польових квітів.

На жаль, через неуважність машиніста вагон-салон зупинився далеченько від середини перону — між гамазеями та будкою з написами: «Для чоловіків» і «Для жінок». Всій еліті разом із дівчинкою довелося щодуху бігти, щоб устигнути зустріти молодих у ту мить, коли вони виходитимуть з вагона. Прибігли якраз вчасно, і дівчинка вручила Ніні квіти. Вона мала ще продекламувати віршик, їй підказували, але дівча так хвилювалося, що не могло і слова вимовити. Ніна поцілувала малу. Дизма ж тим часом, стоячи на підніжці вагона, приймав поздоровлення. А тоді визнав за доречне і собі взяти слово:

— Ми вельми вдячні вам. І я, і моя дружина постараємося, щоб ніхто з вас ніколи не шкодував, що так сердечно вітав нас. А поки що на вшанування нашого шлюбу я накажу видати геть усім працівникам грошову премію. Витрачусь, чого там.

Ураган вигуків «віват!» був відповіддю на його слова. Музики вдарили туш.

Пасажири з сусідніх вагонів зацікавлено дивилися на цю сцену, а деякі, охоплені загальним настроєм, давай і собі кричати «віват». Найбільше звертав на себе увагу худий єврейчик, який висунувся з вікна вагона третього класу і бозна-чого репетував на все горло:

— Віват! Віват!

На порозі палацу економ і ключниця разом з усією челяддю зустрічали молодих із хлібом-сіллю.

Никодим поклав на тацю два папірці по п’ятсот злотих і сказав:

— Поділіть між собою.

Кшепицький уже зробив у палаці великі зміни.

Нагорі, в колишніх апартаментах Ніни, він обладнав покої для гостей, а спальню господині переніс у кімнату обіч Никодимової спальні; при кожній спальні була ванна. Все ліве крило відвели під квартиру для Жоржа. У флігелі ж мав оселитися Кшепицький.

Молоді здорожились і полягали спати рано. Ще звечора домовилися, що завтра обоє підуть до Жоржа, побалакають і запропонують йому перебратися в палац.

Але перед сном Дизма довго міркував про це і надумав, що йти до Жоржа разом з Ніною не бажано: Понімірський — людина благувата.

«Ще, чого доброго, сказиться і почне сипати!»

Отож Никодим велів розбудити себе о восьмій годині.

Не помилився: заглянувши до жінки, впевнився, що вона ще спить. А втім, Ніна ніколи не вставала рано.

Никодим швидко одягнувся, сказав прислузі, що снідатиме, коли прокинеться пані, і подався в парк.

Заздалегідь склав собі план розмови з Жоржем. Однак, підходячи до флігеля, відчув, що втрачає впевненість у собі. Понімірський був єдиною людиною, якої він по-своєму боявся. Це й зрозуміло, коли взяти до уваги ненормальність Жоржа і його несподівані вибрики.

Дизма застав Понімірського ще в ліжку. Той саме їв кашку з молоком, насвистуючи при цьому якусь пісеньку. Песик сидів на ковдрі і час від часу ніби знехотя лизав кашу з тарілки свого хазяїна.

Лакей зачинив двері, і тільки тоді Понімірський помітив Дизму.

— Доброго ранку! — обізвався Никодим.

— А-а! — засміявся граф. — Мій шановний колега! Прибери-но, колего, цю паршиву кашку.

Никодим послушно виконав наказ і сів на стілець коло ліжка. Понімірський, єхидно всміхаючись, дивився на нього. Величезні очі на безкровному личку хворобливої дитини, гострий ніс і тонкі рухливі губи Жоржа видавали його велике задоволення.

— Як же ваше здоров’я? — почав Дизма. — Ви, кажуть, тяжко хворіли?

— Дякую. Про моє здоров’я, колего, ви не турбуйтесь.

— Я турбуюсь не як колега, — випалив Дизма, — а як ваш зять.

— Що-о-о?..

— Як ваш зять., — повторив Никодим для куражу.

— Що це значить? — заверещав граф.

— Що має означати, те й значить: ми з вами свояки. Я оженився на вашій сестрі.

Понімірський рвучко відкинув ковдру і став на ліжку, в рожевій шовковій піжамі.

— Брешеш! — нахилився до Никодима. — Зухвало брешеш, бовдуре!

Дизму пойняла лють, йому, великому державному діячеві, якому юрби народу кричать вівати, йому, людині, що живе запанібрата з найвищими сановниками — йому хтось наважується кидати в обличчя такі образи?! Він зірвався з місця, щосили схопив Жоржа