В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

class="book">— Я помилилася. Ви скучили не за компліментами. А за добрячими стусанами. Але я сьогодні ласкава. Та й не в формі. Тому забіжите до Володимирського собору й поставите свічку. За моє здоров’я. Чи ви за ворогів не ставите?

— Ставлю, — стенув плечима. — То відповіді не буде?

— Чому ж?.. Планується спільний телепроект. Пан Мірошник фінансує. Власне, його благодійний фонд «Меценатика». Оце і все, про що можна поки говорити.

«Усе це я й так знаю, — роздратовано подумав, — повторюєш тут завчену мантру».

— І тоді — всеукраїнський вибух?

— Десь так. Якщо все станеться, як задумано.

«Значить, нічого не здаєш? Язик тримаєш за зубами?»

— Ваша зірковість теж запланована?

— Так. Це — сенс мого життя. Хочу перевершити Оксану Мірченко. Зараз вона номер один на телебаченні. Але це ненадовго. Ми готуємо справжню «бомбу».

— А ви не знали Антона Свідерського? — вистрілив зненацька і впритул.

Дівчина аж стрепенулася, бризнувши з очей стривоженістю. Але намагалася це приховати.

— Актора з «Костянтина»?

«Ого, — присвиснув, — це вже цікаво».

— Так.

— А чому «знала»? Він що, теж загинув?

— А ви не чули?

Тривога швидко зростала.

— Ні. Не так давно ходила на прем'єру «Затьмарення». Він там такий переконливий у ролі вовкулаки.

— А особисто?

— Особисто — ні. Хоча нагода познайомитися була. Якось потрапила на один корпоративчик. Свідерський його вів. Але щось там перебило… То що ж з ним сталося?

— Зник.

— Як?

— Хтозна. Зник — та й годі. Ніхто ніде не бачив. На роботі не з’являється. Знайомі нічого не знають. Нікуди їхати не планував. Телефон відімкнений. Глухий кут. Чи, точніше, німий.

— Бідолашний.

«Ого, у цієї красуні ще й серце є, — подумав. — Чи й пожаліла вона розумом?»

— А прізвище «Довгань» вам знайоме.

— Звісно. Це ж банкір відомий. У нього теж загинула дружина… — останні слова Софія сказала, як за інерцією. Наче не збиралася. — Там щось теж, по-моєму, з вовками пов’язане. Жахлива смерть. Як і в Мірошникової дружини… — Знову якась загальмованість на останній фразі. І наче відсутність. Тїло — тут, а думки…

Далі нічого не зрозумів. Точніше зрозумів, але пізно. Спочатку дівчина схопилася й затопила кулаком йому під око. Заболіло не так щоб сильно. Перша думка — «синець». Як же з ним на люди…

Другий удар викликав менше думок, проте більше болю. Софія «приголубила» кулачком сонячне сплетіння.

— Ах ти ж козел! — істерично заверещала вона. — Так ось для чого тобі все це потрібно? Ерудит бісів. Більше ніколи не опиняйся на моєму шляху. Затямив? Пожалкуєш аж два рази. Зуби так порахую, по одному збиратимеш.

Гнівно розвернувшись, рушила до сходів. Богдан радів, що присутніх небагато. І що червонів не перед великою аудиторією. Не хотілося стати посміховиськом. Не доведи, Господи, студенти побачать. Ото сорому буде…

Коли дихання нормалізувалося, потягся до келиха. На дні конали кілька шматочків льоду. Дістав і приклав до синця. Лід, втамовуючи біль, прохромив ударене місце сотнями холодних голок. Потім усе злилося в приємне заспокоєння…

«Що ж, — подумав, сміючись над пригодою, — хотів одержати відповіді, а, схоже, маю нові запитання… А Софія красивіша за Мірошникову дружину. І притягує з перших звуків голосу. Я, правда, не був знайомий з Оксаною, але ця краля — це щось. Будь-якого безголового через Софію належить зрозуміти. І пробачити…»

Але час витрачено не марно. Порозкошував у непоганому кафе в центрі найулюбленішого міста. До того ж — із Мішель Мерсьє. Ну, майже з Мішель Мерсьє. Та й «Шоколадна сеньйорита» і зелений чай залишили смачні спогади…

Коли з-під пальців потекло, викинув прозорі рештки назад і покликав офіціанта. На сьогодні шоу закінчилося. Принаймні тут і зараз.

30

Поїзд звично торохкотів, несучи Лисицю додому. Ще одна подорож на метро нагадувала шлях у вічність. Стабільно. Упевнено. Незважаючи ні на що. Під землею свої закони.

У вагоні напрочуд мало людей. Які ж це такі серйозні справи відвернули їх від одного з улюблених занять? Поштовхатися в київській підземці. Непорядок.

«А дівчинка непроста, — думав, згадуючи рандеву, яке забуде не скоро. І насамперед через синця. Слава Богу, „льодяники“ зробили його ледь помітним. Але надокучливе ниття залишилось надійним карбом. Принаймні на кілька днів. — Скільки багато зовні, стільки ж і всередині. Амбіційна. До своєї мети піде по головах. Не зупиниться ні перед чим. Віддано любить свою принцесоподібну персону. У них це, схоже, взаємно. Дратується від згадок