Давид Гроссман - З ким би побігати

Тамар стиснула долоню, розтиснула, ще і ще. Шай нарешті зрозумів, що там щось написано. Напружено вглядівся, і Тамар злякалася, чи не задрібні літери. Вона підняла долоню якомога вище.

«Урок Батьківщини», третій куплет, біжи за мною.

Тамар дивилася у вікно на сумну вулицю Яффо, здатну зіпсувати настрій лише своїм виглядом. Послинила палець і стерла чорнильний напис. Шай відвернувся до свого віконця. Тамар бачила страх Шая, вона майже чула його носом. Борлак у нього безперервно рухався. Пальці смикали верхній ґудзик сорочки. Тамар уже чула гул, що йшов од нього, у попередньому житті вона могла за цим гулом відшукати брата в квартирі. Іноді гул тривав цілими днями, зводячи з розуму всіх домашніх, поки не перетворювався врешті-решт на чудову мелодію чи нову пісню або ж не виливався нападом жаху і люті. Тоді Шай кидався на підлогу, бився головою, руками й ногами, і лише Тамар могла його заспокоїти — лагідно нашіптуючи на вухо, пригортаючи.

Вони вже були на Сіонській площі, проїхали до вулиці Цариці Гелени. Міко показав їм, де припаркує машину. Шишако виліз перевірити територію. Вони спостерігали, як він ходить з байдужим виглядом, немов вуличний кіт. У Міко задзвонив мобільник — усе чисто, повідомив Шишако.

— Працювати! — наказав Міко. — Пейсах на вас сподівається, щоб врізали на всю котушку.

Шай вийняв з багажника гітару.

Вони йшли поруч: її плече торкалося його грудей. Дінка носилася навколо, не тямлячи себе з радощів. Тамар знала: у них є лише три хвилини відносної свободи. В межах кола, обведеного біганиною Дінки, вони були дійсно вільні, вони були разом, і можна навіть пофантазувати, що ось брат із сестрою вийшли погуляти до міста, прихопивши собаку.

Кривлячи куточок рота, Шай процідив:

— Нічого не вийде, нас піймають.

Тамар відповіла, так само намагаючись не ворушити губами:

— За чверть години нас чекатимуть на вулиці Шамай. Моя подруга з машиною.

Шай заперечливо хитнув головою:

— Вони мене всюди дістануть.

— У мене є місце, де тебе не знайдуть.

— І скільки мені там ховатися? Все життя? — в його голосі почулися плаксиві нотки. — Він мене все одно знайде. Він мене на краю світу знайде.

Тамар знала цей жалісний тон, який завжди викликав у ній огидливість. Він міг ось так скиглити вранці, не знайшовши своїх улюблених кукурудзяних пластівців або чистих трусів.

— Я тобі кажу: він мене уб’є. Подумай...

Тамар не знала, що відповісти. Ще одна жахлива прогалина в її плані.

— Ти з глузду зсунулась, га? Ти що, Джеймс Бонд? Ти всього лише дівчисько, а це — життя, розумієш? Прокинься, це не кіно про операцію «Ентеббе»[62]. Це тобі не книжки. Дай мені спокій...

У Шая не стало сили, він зупинився, важко ковтаючи повітря. Коли він заговорив знову, голос його звучав інакше.

— Ти не бачиш, у якому я стані? Не розумієш, що я тепер? Я без дози не проживу, Ватсоне. Зі мною все кінчено.

Тамар тихо відповіла:

— Я купила на перші дні. Щоб ти був у порядку, поки ми не візьмемося за це по-справжньому.

— Ти... що?

Шай із жахом витріщився на неї. Плечі його обвисли, немов на них завдали важенного лантуха. Кілька метрів вони пройшли мовчки. Звернули на вулицю Яффо. Рухались вони загальмовано, немов у сповільненій зйомці. Залишалася ще лише хвилина свободи, не більш.

— А цей твій притулок, — заговорив знову Шай, — скільки часу мені доведеться пробути в ньому?

— Поки не очистишся.

— Очищуся?

Від подиву він різко зупинився. Гітара глухо загула.

— Але ж ти сказав! Ти сам просив! — раптом розсердилася Тамар, геть’забувши про Шишако, який напевно спостерігав за ними. — По телефону! Ти тоді сказав!

— Ну так, сказав, авжеж, сказав... — Шай посміхнувся і рушив далі, важко волочучи ноги.

Ось тепер він узнав свою сестричку. Нітрохи не змінилася. Він згадав, як Тамар, коли їй було вісім, вийшла по хліб, але у крамниці поблизу його не виявилось, і вона пішла до іншої крамниці, і раптом повалив сніг, на який вони так довго чекали. У сусідній крамниці хліба теж не було, і вона пішла далі, а сніг валив стіною, неправдоподібно великими пластівцями, заносив вулиці, і Тамар йшла і йшла, напевно, кілометра три пройшла, а потім ще стільки ж назад — уже майже по коліно в снігу. Повернулась вона надвечір, уся мокра, закоцюбла. Шай згадав, як вона виникла в дверях, посиніла від холоду, в хлюпаючих чоботях, але з хлібом у руках.

— Ти... не зможеш... це не можна зробити самому. Є спеціальні клініки... — Шай задихнувся. — А в клініку я не піду! Забудь про це. Там він мене миттю знайде.