Єва Гата - Сюрпризи долі

і перетворюються на порох. Я стою голий, як Адам в Едемі, однак довкола не рай, а згарище, на якому дотлівають мої ілюзії. Омертвіння і отупіння. Від холоду лихоманить…

Та раптом вітер змінює напрям, і гарячий струмінь повітря зігріває моє задубіле тіло, а кров починає нуртувати в жилах. Хмари зникають спід ніг. Виявляється, що вони ховали ріку життя. Я її бачу. Вона невтомно несе свої води з вічності у вічність. За кожним поворотом виринають нові картини. Їх малює моя уява. Які вони? Радісні, чи страшні? Усе залежить від фарб. «Давайте жити і любити» — співають ельфи, кружляючи в барвистому танку на квітучих галявинах.

Мені хороше, як ніколи. Я пірнаю з головою у срібні хвилі, омиваю засохлі струпи ран. Вода рветься з берегів, кипить і струменить уперед. Там річкові пороги, і між ними приховані найбільші страждання. Дуже важко оминати найважливіші сторінки власного життя, бо за Геракловими стовпами на мене чекає найвища нагорода — моя Любов. Та чи я її пізнаю?

Звичайно! Якщо він, глухий і важко хворий, знав Її, то яке я маю право сумніватися?! Адже треба боятися не смерті! Треба боятися не пізнати Любов!

Ріка проривається крізь скелі і розливається широким і вільним потоком. Довкола досконалість і краса, то навіщо власноручно позбавляти себе такого дарунка? Можливо там, у вічності, ще цікавіше, та повноцінний перехід до нового відбувається лише по завершенні старого. Я вірю: наступної весни обов’язково з’являться зелені листочки на сухих гілках самотнього дерева.

Усе життя я боровся з вітряками. Навіщо надаремно розтрачав свої сили? Будував довкола себе фортеці і споглядав на світ через бійниці. А коли знесилювався від боротьби, замикався у келії, терзав і катував свою виснажену душу біля вікна. Дурень! Кому потрібні такі жертви? Що заважало розкрити вікно і змінити страждання на радість?

А ще краще — розчахнути двері і вийти на сонячну галявину.

Музика наповнювала душу.

Що залишилося за плечима? Заплутаний клубок, який треба за будь-яку ціну розплутати? А чи потрібно це робити? Що дасть розмотування ниток і їх перебирання із завдаванням болю всім, хто із ними пов’язаний? Може кращим буде лиш переглянути минуле, або ж навіть тільки ставлення до нього, і цим накреслити нове майбутнє? Воно ж подібне до незакінченого полотна…

Чи варто шкодувати за скоєними вчинками? Можу впевнено відповісти: НІ. Я спалахував і згоряв, а потім відроджувався, мов фенікс. Такий мій шлях. Завдяки йому тепер я знаю, хто я і яких потребую фарб, щоб домалювати незавершені сюжети.

Але як швидко минає час! Уже лунає остання частина симфонії — Бланік. Залишилося тринадцять хвилин, і треба буде визначитися: бути чи не бути. Даруй за плагіат, ця сентенція не нова, та все ж треба дати відповідь. Ловлю себе на тому, що кожна моя думка матеріалізується. То все ж таки — бути чи не бути? Відповідь не змушує на себе чекати.

Я стою біля підніжжя гори. Бачу грот, знаю — це двері у безмежність, а над ним висить водяний годинник професора Гітона. У колбах і трубочках ще доволі води.

Раптом мої хаотичні думи перервав телефонний дзвінок. Яка іронія долі, бажати покінчити рахунки з цим світом і не вимкнути телефону! Які можуть бути розмови, коли попереду найважливіше рішення?

Баталія між голосами припинилася, мов за вказівкою чарівної палички. Телефон не припиняв бити тривогу. Хто вирішив увірватися в мій світ у таку відповідальну хвилину? Ні, нехай собі дзвонить, тепер не час на інших.

— Підніми трубку, — заблагала стороння думка.

— Не підходь, усі тобі заважають зробити найголовніший крок, — забороняло ласкаве сичання.

Не знаю чому, та я все ж таки підійшов і взяв слухавку. Яка несподівана радість! Це була ти, мій ангеле хоронителю, моя кохана. Ми не розмовляли з тобою стільки років! У найчарівнішому сні я не уявляв, що колись почую ще твій голос, такий милий і лагідний. Мабуть, трапилося щось надзвичайне, якщо ти мені зателефонувала.

Любове моя, ти відчула, що я потребую твоєї допомоги і в найважливіший момент подала свою ангельську руку? Це ти показала мені двері Бланіка і подарувала надію повернути втрачений рай.

Який же ж я егоїст! Цілком забув у ці кошмарні хвилини про тебе і про наших дітей. Мені здавалося, що наші сини вже давно виросли, живуть за кордоном, одружилися на австрійках, мають добру роботу і нікого не потребують. Я зумисне не згадував про вас. Свої давні щасливі дні я наглухо поховав у труні забуття. Мені здавалося, що вже давно викреслив зі своєї свідомості те, до чого немає вороття, та це омана: згадка про втрачений рай у мені завжди жила. Каюся.

А ви ж завжди пам’ятали про мене, усіма силами намагалися зберегти наше родинне вогнище, яке я так грубо затоптав своїм чоботом.

Ти вирішила сповістити мені довгождану радість, що завітала в нашу родину. В одного з синів народилася донечка, і він невдовзі приїде на Батьківщину, познайомити мене, свого блудного батька, з онукою. Яке щастя, моя дитина вибачила мені!

Ми розмовляли з тобою, моє кохання, хвилин із десять, і я відчував, що віднині моє життя змінить свої кольори. Остання частина симфонії закінчувалася. Я був вдячний композитору за те, що розкрив мені свою душу. Та це була його розповідь, а моя головна симфонія ще попереду. Оптимістичні акорди літали по кімнаті, а гірські лицарі з Бланіка вітали мене з перемогою над самим собою.

— Невже я ще потрібен комусь у цьому світі? — плакав я, мов мала дитина.

Народилася нова душа, і в ній ми разом з тобою продовжимо своє безсмертне життя. Присягаюся подарувати всю нерозтрачену свою любов своїй онуці.

То хто ж мене врятував? Музика чи Любов?

— Ти мене хотіла обдурити, проклята зміюко?! — крикнув не своїм голосом, та відповіді не почув. Мій нашіптувач розчинився, мов і