Єва Гата - Сюрпризи долі

— А Любов? Де вона? Я її завжди потребував.

— Вона там також чекає на тебе, не вагайся, ти ж не боягуз.

— Так, напевно, маєш рацію, залишилося переступити поріг, але ноги чомусь прикипіли до землі. Як їх відірвати?

— Різні є способи: у ванні це робиться дуже просто, або випий трішки більше пігулок і засни. Ну ж бо, рухайся і не зволікай. Нікого не слухай, виконуй лише мої накази і все закінчиться швидко і без болю.

— Щось мене стримує, — я розгублено почав озиратися, шукаючи допомоги.

— Нерозумний, ти закінчив свій шлях, піди гідно, я тобі допоможу.

— Мені треба попрощатися, — раптом схопився за випадкову сторонню думку.

— З ким ще? — почув у відповідь незадоволене шипіння.

— З музикою, — чомусь відповів я.

— Там матимеш її скільки завгодно, поквапся зробити те, що треба!

— Ні, це моя остання воля, — тремтячими руками почав перебирати диски.

— Кинь їх, вони тобі не допоможуть.

Та я продовжував уперто перебирати диски. Вибрав перший-ліпший навмання і механічно заклав у програвач. Зазвучала чотирнадцята соната Бетховена — «Місячна». Музика тужливо бриніла, навіваючи сумні спогади.

«Він боровся за свої ідеали, — знову з’явилася стороння думка, — а ти? Він творив навіть будучи глухим, без сподівання на любов, зі спотвореним віспою лицем.»

— Це був крик душі, його покинула кохана, — сичання намагалося заглушити голос сторонньої думки.

— Не бреши, принаймні сам собі, Дев’ята — це ж гімн життю. Тоді він вже був цілковитим калікою, — строго сказала стороння думка.

— Не слухай дурниць, закінчуй, що розпочав, — почув знайоме незадоволене шипіння, — мало що хто понаписує.

— Ти забув Сметану? Він також написав свою найкращу симфонію, будучи глухим. Ти ж сам казав, що генію не обов’язково чути власне творіння, — тихий голос сторонньої думки переростав у благання.

— А кому ж його слухати? — я затулив вуха.

— Людям! Справжній митець у першу чергу творить для людей, а не для власного Его.

— Яка різниця? Після смерті байдуже, хто почує. Я помру, і на цьому все закінчиться.

— Увімкни симфонію, вона тобі розповість правду, — наполягала стороння думка.

— Ще чого, так довго, це ж займе майже сімдесят чотири хвилини, — не відступало сичання.

— Так, понад годину, — погодилася стороння думка.

Подаруй мені ще сімдесят чотири хвилини, і тоді ми вирушимо у подорож, — я почав благати.

— Ти переможеш! — впевненіше пролунав голос сторонньої думки, — борися, в тебе буде цілих сімдесят чотири хвилини! Вирішуй зараз, потім буде пізно. Усі самогубці хотіли зупинити останню хвилину, та марно, процес ставав невідворотним.

— Не слухай дурного белькотіння. Страх не дає тобі спокою, відкинь його і станеш героєм. Виконай свою волю, тут ти нікому не потрібний, — продовжувало сичання.

У ту мить я вже не був певен, що все, що в мені діється, і те, чого я прагну і з чим сперечаюся — це моя воля. Голова почала розколюватися від додаткового відчуття, що я на додачу до всього божеволію.

— Я не дурне белькотіння, скільки разів я тебе гнала, а ти продовжуєш підло лізти в душу, забирайся негайно, — розгнівалася стороння думка.

— Замовкни, бо вжалю, я тут господар, а твоє місце тихенько сидіти в куточку, — сичання перейшло на гарчання.

Я в знемозі опустився на крісло. Голоси сварилися щораз голосніше, їхні тони піднімалися усе вище і вище. Тепер уже важко було й розібрати їхні слова, усе злилося в суцільний хаос. Чи то всередині мене, чи то поруч зі мною, чи взагалі десь у Всесвіті йшов бій не на життя, а на смерть, у якому мені відводилася роль навіть не стороннього спостерігача, а безвольного предмета боротьби.

— Божеволію! — обхопив руками голову, наче бажаючи витиснути звіти ті голоси. Мене нудило, наче десь у надрах мого тіла вертівся клубок. Одна рука розкручувала нитку, тягнула її через груди, горло в безмежність, а друга зі всієї сили намагалася тримати клубок і не відпускала.

— Переріж нитку, прикороти наругу над собою! — верещало колишнє сичання.

— Не відпускай її, це твій бій, — чув голос сторонньої думки.

Ця шарпанина породила страшний біль у грудях.

«Ось так, напевно, й починається інфаркт, — чомусь раптом подумав, — якщо я цього не прикорочу, то… То що?» — зловив себе на слові.

Я вже не міг чути їхні голоси.

— Негайно прикоротіть це божевілля, — вигукнув, тоді зібрав усю силу волі і спробував піднятися з крісла. Ніколи не думав, що це така проблема: наче сто рук обхопили моє тіло і не давали зрушитися з місця. І все ж таки мені вдалося відірватися. Я піднявся, підійшов до розкиданих дисків і з незвиклим спокоєм поставив «Мою Батьківщину» Сметани.

Хто я — герой чи ниций капітулянт? Моє серце сумує. Тяжко, ой як тяжко!

— Не стогни, відкинь усе, слухай музику, — увірвалася у свідомість стороння думка.

Я прислухався до перших звуків арф. От хто геній! Яку ж треба мати гармонію в душі, щоб у мертвій тиші глухоти народити таку музику! Вона мене підхоплює, відриває від землі і несе. Політ — моя стихія. Я не боюся розбитися, мене оберігають непохитні ідеали. Б’ють литаври. Я опиняюся на високій горі. Озираюся довкола. Нічого не бачу, піді мною хмари. Дме холодний вітер, та мені байдуже, бо мої обладунки перевірені у змаганнях.

Однак, що діється? Те, що вважав надійною бронею, виявилося марнотою. Вона відлущується масивними уламками. Гострі краї металу калічать до крові тіло, падають до ніг