Єва Гата - Сюрпризи долі

— Це твоя найбільша перемога, Сонцесяйний Фебе, — почув радісний голос сторонньої думки.

— Гадаєш? — запитав крізь сльози.

— Безперечно. Ти летів у прірву, та мудрість подарувала тобі опору. Битви ще не раз будуть у житті, дракони самі не здаються. Попереду ще не одне падіння, шукай нову опору, проте ніколи не здавайся.

— А що буде завтра? — раптом згадав про прийдешній день.

— Завтра ти підеш на виставку Арнольда Бйокліна і там отримаєш усі відповіді, — наче осміхнулася стороння думка…

Я міцно обнімаю тебе, любове моя. Не можу більше писати, сьогодні я розповів тобі про важкий день, найважчий для будь-кого і в усі віки.

Робота вже виконана, час відпочивати. Моя сповідь була б неповною, якби не розповів тобі, що відбулося наступного дня.

Я прокинувся вранці від яскравого сонячного проміння, яке увірвалося в моє помешкання.

— Я живу! — радісно привітав себе.

Пригадався вчорашній день. Мені стало соромно. Невже так легко потрапити під вплив якогось підступного нашіптування? А якби ти зателефонувала трішки пізніше? Ми б уже могли бути в різних площинах, і я б ніколи не довідався про свою внучку.

Від такої думки мені стало моторошно. Бо хто ж мене насправді врятував? Бетховен? Сметана? Ні, вони лише затримали на поверхні виру, який ось-ось мав мене поглинути. Пам’ятай, ти моя єдина рятівниця, без тебе немає мене. Кохана, ти стала тою очікуваною рятівною соломинкою, що витягла мене з чорної діри.

Твій голос у ту мить, як я його почув, видався мені омріяною таємною перепусткою до втраченого раю. А вже за хвилю після того, як ти попрощалася, я згадував кожне слово нашої розмови, перебирав усі інтонації, і моє серце рвалося до тебе. Негайно все покинути, прилинути до тебе і просити прощення!

Та чи маю право отак повернутися в рідну домівку, до втраченого раю? Щось мене стримувало. Чи вдасться зробити тебе ще раз щасливою? Це питання мене мучило найбільше.

Я повинен постати перед тобою новою людиною. Ми не можемо залишатися у минулому. Ти й сама знаєш, що двічі не ввійти в одну і ту ж ріку. Ми почнемо наше життя з чистого аркуша, який я покладу до твоїх ніг. Бог сотворив небо і землю за сім днів. Нам треба ще трішки почекати. Що таке тиждень порівняно з вічністю?! Мені потрібно стільки ж для сповіді. Вона звільнить душу від тягаря, що мучив мене стільки років. Я перенесу на папір усі страждання, вкладу їх у матеріальну форму. Більше вони не спотворюватимуть наш світ. Ти знатимеш правду, і тоді в твоїй волі залишиться мене зрозуміти, а значить — пробачити.

Надія не покидає мене. Ми потребуємо одне одного. Земне життя таке безмежне і водночас миттєве, то давай його закінчимо разом.

Згадаю тобі ще про Арнольда Бйокліна. Кажуть, на порозі смерті перед очима пролітає усе минуле до найменших дрібничок. Щодо мене, то мушу сказати, що це мене не торкнулося. Однак те, що я побачив на виставці, вразило у саме серце і виявилося якраз тим, що я мусив відтворити у собі — кожна картина виявилася кадром із мого власного життя. Ось де я зміг оцінити себе і свої вчинки збоку.

Найперше я зупинився біля «Рівнини з грозовим небом». В юні роки я надто впевнено і зарозуміло крокував безкраїми просторами. Дарма, що над головою клубочилися грозові хмари, усе належало мені: земля, небо і навіть Всесвіт. «Поступ понад усе» — впевнено проголошував, забувши про закон протидії. Я бездумно нісся вперед, нехтуючи мудрістю. Знання прийшли запізно. Запитаєш — які? Радо відповім: «Кожен відважний крок бажано вміти врівноважити, інакше зустрічний вітер збиває з ніг».

Коли перейшов до наступного полотна, то оторопів від несподіванки. На мене витріщився «Пан в очереті», а за ним вистрибнув із-за скель «Пан, що лякає пастуха». Пригадалося наше одвічне змагання. Я завжди непохитно вірив у свої блискучі перемоги, а над Паном і поготів. Напевно, десь закралася помилка, адже ти обрала його, а не мене. Він виплигнув у слушний момент, мов з очерету і допоміг тобі перевершити себе. Я ж, вочевидь, зостався тим переляканим пастухом. Інакше і не могло бути! Закон протидії. Як міг сподіватися без жодних зусиль повернути тебе після того болю, що завдав?

Крокуючи виставковими залами, я все глибше пізнавав себе. Якими рідними й близькими моїй душі є зображення античних богів і муз, що ширяли серед стихій природи. Одна картина так і називалася «Кліо». Вона, така красуня, сидить собі на легенькій хмаринці і спостерігає за мною. У правій руці у неї щось схоже на крейду, а в лівій — Tabula rasa [34], на якій ще буде написана історія людства, і там кілька рядків буде і про нас.

Знаєш, кохана моя, небесам усе відомо. Ми думаємо, що наші таємниці залишаються лише з нами, але це помилка. Ми як на долоні. Страшно і соромно, якщо про нас запишуть у книгу життя не ті рядки, які б ми хотіли прочитати. Отож треба поспішати виправляти недолугі вчинки.

Граціозні й прекрасні — мудра Кліо і чарівна Венера, що народжується з морської піни. Вони є основою основ втілення вищої гармонії у природі і мистецтві, ідеал мого серця. А поруч із ними — «Гра наяд», безтурботних морських красунь, що пустують у вирі піни. Їх не цікавлять мирські клопоти, вони чисті серцем, як сама природа, не відають добра і зла.

Донині мені здавалося, що тема руйнації і війни — не моя стихія. Помилка! Визнаю: увесь бруд, який причаївся в найвіддаленіших закамарках душі, раптом став мені очевидним. Якби ще кілька днів тому мені сказали: Георгій Крук є тим,