Нік Ремені - Таврований

— Навіщо тобі воювати?

— Батьківщина-мати кличе, — відповіла гордо дівчина.

— У тебе є мати, брати і сестри. Ти старша серед них. Ти повинна турбуватися про братів і сестер. У цьому зараз твій найперший обов’язок, — сказав Руднєв.

Ганька недавно вкрала у одного з німців, які квартирували в їх хаті, газету, де розповідалося про мужню Зою Космодем’янську. Вона пожертвувала своїм життям в боротьбі з ворогом.

— Хочу захищати свою Батьківщину, як Зоя Космодем’янська. Якщо треба, загинути за неї.

— У нас є, кому гинути за Батьківщину, — відповів їй комісар. — Сотні чоловіків вважають за щастя влитися в наше з’єднання. В їх числі вже підтоптані, нікому не потрібні. А ти молода. У тебе все попереду.

Ганька відразу зміркувала, що її хочуть відфутболити. Повертатися додому не входило в її плани. Тому вмовляння і настанови вона вирішила просто. Відрізала:

— Я звідси нікуди не піду.

Досвідчений педагог Базима почав малювати дівчині райдужні перспективи, що її чекає попереду, якщо вона захоче повернутися додому: навчання в інституті, цікава, інтелектуальна робота, повага колективу.

Ганька до всього поставилася байдуже. Вона прийшла сюди воювати з ворогом. І від свого наміру не збиралася відступати.

Її направили до розвідників, як вона і просила. У третю роту Феді Карпенка. На перше завдання пішла з групою Кольки Мудрого. Хлопці швидко впоралися зі своїми справами. Ганька попросила її почекати. Хотіла звести свої рахунки.

Хлопці просиділи в кущах півдня. Порядком перехвилювали за нову розвідницю.

Але вона з’явилася ціла і неушкоджена. Колька Мудрий сказав Карпенко, що з цією дівицею його група в розвідку більше не піде. Слідом оголосили бойкот Ганьці інші підрозділи третьої роти. Інформація про некеровану розвідницю дійшла до керівництва з’єднання.

На ній готувалися поставити хрест. Відправити до медсанчастини санітаркою або в їдальню. У розпорядження помічника по госпчастині Павловського.

У самий останній момент Ганька прийняла доленосне рішення. Вона заздалегідь дізналася про майбутнє завдання. Під виглядом того, що у її брата день народження, закатала групі Кольки Мудрого царський бенкет. Вона десь дістала цукрового самогону, свіжого солоного сала з прожилками, кілька буханок домашнього хліба. Такого частування хлопці давно не пробували.

Коли Карпо при визначенні завдання вирішив видалити Ганьку з групи, Колька Мудрий виголосив філософськи:

— Без неї у нас нічого не вийде.

Федя не зрозумів.

— Як не вийде? — Запитав він.

— Не вийде. От і все. Вона у нас, як муза. Надихає хлопців, — відповів Мудрий.

— Ви ж самі просили позбутися її?!

— Просили. Зараз передумали.

Федя Карпенко міцно задумався над ситуацією, але перечити одному з кращих бійців не став. Мовляв, розбирайтеся між собою.

Коли виконали завдання командира роти, всілися в кущах неподалік від села, Ганька знову попросилася у Кольки відлучитися на кілька годин.

— Нічого не вийде, дорога. Думаєш, якщо набрала могорич, будемо знову півдня стирчати, — відмовив їй Колька.

Ганька вийняла з-за пояса кілька пляшок самогону. Поклала на траву. Сказала голосно:

— Цукровий!

Колька повернувся до хлопців. Запитав:

— Ризикнемо ще раз?

Ті йому не відповіли. Вони вже розливали спиртне по склянках.

Так молода дівчина з Білорусії отримала прізвисько Ганька-самогонщиця. Сама вона самогон в рот не брала і не гнала.

Партизанська сім'я Руднєвих зібралася за одним столом. Вони рідко збиралися, щоб поговорити. Якщо Радик майже щодня бував у батька, то Костянтин Васильович зустрічався з братом рідко. Він знаходився в роті розвідки на чолі з Бережним. Був повністю зайнятий турботами підрозділу.

І ось вся сім'я — за одним столом. Відзначали день народження Радика.

Батько сидів у новенькій військовій формі генерал-майора. Її доставили з Москви льотчики після того, як їм з Ковпаком присвоїли високе військове звання.

Семен Васильович ще не звик до штанів за червоними лампасами, до кітелю з широкими погонами, до кашкета з золотим шиттям. Порівняно з його звичайною військовою формою, порядком потертою і поношеною, нова була парадна. Налаштовувала на світлі думки.

Він мріяв стати генералом. Мріяв водити загони бійців. І ось мрія його здійснилася. Не в мирному житті, а на війні, в глибокому тилу, де створене потужне, зцементоване єдиною метою і дисципліною командування з’єднання.

Він постійно захоплювався бійцями. Не раз вигукував: що за люди! Апостоли! В мороз, сніг, дощ, недоїдаючи, недосипаючи, вони просувалися по окупованій території, змітаючи ворогів на своєму шляху. Билися грамотно, без молодецтва, та й без паніки. Тільки представлялася вільна хвилина, збиралися групами. Під баян, гармонь або гітару співали пісні, веселилися. Начебто не було за плечима сотень кілометрів, жарких боїв і назавжди втрачених товаришів.

Він згадував, як беззбройним виховував кращу тепер в з’єднанні групу Федора Андрійовича Карпенко, як стріляв в свого бійця, а потім не спав ночами, проводив у бесідах з людьми весь вільний час. Але головним у його виховній роботі була турбота про особовий склад з’єднання.

Він намагався це робити так, як колись це робив маршал Блюхер. Василь Костянтинович в походах по окупованій території ніколи не покидав його. Він приходив у снах, в трудних ситуаціях, коли потрібно було приймати нестандартне та нелегке рішення.

Костянтин Васильович сидів поруч з іменинником. Він намагався не зганьбити Семена Васильовича і брав з нього приклад. Він був теж у військовій формі. Вона відрізнялася від форми брата. Була перешита з німецького мундира.

Але це не бентежило зовні непримітного, але рішучого і безстрашного Костянтина Васильовича.

Радик посміхався старшим.