Нік Ремені - Таврований

— Товаришу Строкач! — Відволікся від читання Верховний, — Чому ви не записали сюди гармати?

Той не зрозумів, чи серйозно говорить Йосип Віссаріонович. Може він жартує з ним і з Дем’яном Сергійовичем. Занадто великий список вийшов.

— Гармати дуже громіздкі для партизан, — відповів генерал.

Сталін згадав старого командира з борідкою клинцем, засміявся:

— Ви не праві, товаришу Строкач. Нехай партизани з гармат не зроблять жодного пострілу, але морально вони їх дуже підтримають.

Довелося керівництву українських партизан розподілити близько двох десятків гармат.

Знову почулися вибухи снарядів. Дід взяв у руки бінокль. Подивився на флотилію, яка вже була охоплена вогнем. Надіслані УШПР гармати зробили багато пострілів. Морально підтримували не тільки командира, але і все з’єднання.

Павловський спостерігав за ходом бою в розташуванні третьої роти Карпенко. Все, що робили люди Карпа, виводило Павловського із себе.

Федір Андрійович сидів з біноклем, спостерігав, як горить пароплав. Коли на палубі з’являлися німці, давав команду. Бійці вели прицільний ружейно-кулеметний вогонь. Німці ховалися назад в палаючі трюми.

Павловський переживав, що така тактика може привести до того, що з настанням темряви екіпаж пароплава втече. Зрештою він не витримав, підповз до Федора Андрійовича. Накинувся на Карпенко:

— Боягузи!

Командира роти можна було звинуватити в чому завгодно. Тільки не в боягузтві. І особливою стриманістю він не відрізнявся. Карпенко підскочив до Павловського. Вихопив з кобури пістолет. Те ж саме зробив Павловський.

Добре, що в цей час поруч виявився комісар. Він насилу заспокоїв розлючених чоловіків.

Павловський, голосно лаючись, пошкандибав геть. Руднєв приліг поряд з Карпенко, взяв у нього бінокль.

Подивився на палаючий броньований пароплав.

— Не дочекаються. Не випустимо, — повернув бінокль Федору Андрійовичу.

— Як їх звідти викурити!? — Ще не встиг охолонути командир роти. — Темніє. Можуть втекти.

Але несподівано він замовк. Те, що побачив, позбавило його дару мови. По річці швидко рухався човен. Два бійця інтенсивно працювали веслами. А на носі плоскодонки сидів з автоматом в руках Павловський.

Човен помітив і Семен Васильович.

— Дурні, куди вони пруться, — чортихнувся комісар.

Руднєв і Карпенко застигли. Вони стежили за човном, якому залишалося кілька десятків метрів, щоб потрапити в безпечну зону — пристати до борту судна. Чоловіки одночасно наставили автомати в його сторону. Якщо з’являться німці, треба загнати їх знову в трюми прицільним вогнем.

Бійці на чолі з Павловським причалили плоскодонку до борту судна, забралися на палубу і закидали німців гранатами.

Пароплав продовжував горіти. Чорний дим розпливався над гладдю ріки і губився в лісистих берегах. Михайло Іванович, спираючись на автомат, повільно шкутильгав по палубі, переступаючи трупи противника. По мотузяній драбині спустився на човен, де його обережно взяли бійці, які вже знаходилися там.

До вечора партизани знищили екіпажі флотилії повністю.

— Нехай вороги погодують раків, — підбив підсумки операції на Прип’яті Дід.

Григорій Якович Базима з настанням тепла постригся наголо, вкоротив бороду, упорядкував вуса-метелики. Це вимагало від нього менше часу для догляду за своїм обличчям. І спека менше давала про себе знати. Обличчя і голова не так потіли.

У наметі змайстрували з дощок грубий стіл. Там лежали карти, стояла друкарська машинка, знаходилося безліч різних паперів. Штаб не мав бухгалтера. Тому Григорію Яковичу самому доводилося зводити кредит і дебіт. Він регулярно і ретельно записував, скільки знищено живої сили і техніки ворога, скільки втратили своїх людей та іншу важливу бухгалтерію, без якої неможливо обійтися.

Не звертаючи уваги на вартового, в палатку увірвалася молоденька кирпата дівчина з гвинтівкою. Часовий зайшов за нею. Вирвав гвинтівку з рук, але саму дівчину чіпати не став.

Білоруська дівчина була одягнена в домоткану спідницю. На голові у неї була велика хустка. На ногах, обмотаних кольоровими полотняними онучами, личаки. Маленькі тямущі очі світилися заповзятістю. Григорій Якович, побачивши таку швидку, юну і моторну дівицю, посміхнувся одними губами, які ховалися в метеликах його темно-русявих вусів.

— В загін приймеш, старший? — Відразу пішла в наступ незнайомка.

— Старший он іде, — показав Базима на Руднєва.

Дівчина чітко пересувала стрункі ноги в онучах, уявляючи, напевно, що взута в модні чоботи. Взявшись у боки, підійшла до комісара:

— В загін приймеш, старший? — Звернулася до Руднєва.

— Помилилась, мила. Самого старшого тут по бороді визначай, — посміхнувся Руднєв, підморгнувши бороданю Вершигорі.

Виблискуючи кольоровими онучами, вона «підвалила» до Петра Петровича.

— Примеш в загін?

Той сказав незадоволено:

— Що вмієш робити?

Вона відповіла, що все, і недружелюбно подивилася на бороданя. Мовляв, що пристав із запитаннями.

— Стривай, дівчино, — перебив її Базима. — Ти вже командувати у нас збираєшся. Навіщо прийшла?

— Воювати.

— Вміти треба, — повчально сказав Базима.

Вона зміряла його глузливим поглядом:

— Вмію я. Не сумнівайтеся. Сама ружжо добула, гранати.

Ганька полізла за пояс домотканої полотняної спідниці, яку прикривала зверху різнобарвна ситцева кофточка. Потрясла в руці німецьку гранату.

Григорій Якович схопився. Вирвав з рук дівчини небезпечну іграшку.

— Ти в своєму розумі?! Або тебе підіслали. Штаб знищити?!

Ганька засміялася:

— Мужики, називається. Партизани!

Семен Васильович, який спочатку, як і всі, сприймав все, що відбувається, з гумором, зробився серйозним, навіть сумним. Він поклав руки на стіл. Оперся на них підборіддям. Запитав: