Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Нам довелося витратити дві години, щоб видертися на цей пік. З нього відкривалася панорама безмежного моря з виразно виступаючою кромкою суцільної криги на півночі. Біля підніжжя гори виблискували сніжні поля. А над нашими головами розстилалася бліда блакить, яка повністю звільнилася від туману. На півночі сяяв сонячний диск, мов вогняна куля, нижня частина якої вже була зрізана лінією горизонту. З води розкішними снопами піднімалися сотні фонтанів, що їх викидали кити. Удалині виднівся корпус «Наутілуса», схожий на заснулого кита. Позаду нас на південь і схід простяглися землі з хаотичним нагромадженням скель і криг, яким, здавалося, не було ні кінця, ні краю.

Капітан Немо, прибувши на вершину піка, старанно виміряв з допомогою барометра його висоту над рівнем моря, бо вона повинна була бути врахована під час спостережень.

Без чверті дванадцять сонце, яке до того було видне лише внаслідок заломлення проміння, з’явилося над горизонтом у вигляді золотого диска і востаннє осяяло багровим промінням цю землю на краю світу, її моря, по яких ще ніколи не плавала людина.

Капітан Немо, озброєний підзорною трубою з додатковою сіткою, з допомогою якої робилася поправка на рефракцію променів, почав спостереження за денним світилом, що котилося над самим горизонтом по дуже довгій кривій. Я тримав у руці хронометр. Моє серце схвильовано билося. Якщо зникнення половини диска сонця за горизонтом збіжиться з півднем, що повинен відмітити мій хронометр, значить ми перебуваємо на самому полюсі.

— Південь! — закричав я.

— Південний полюс! — відповів урочистим голосом капітан Немо, подаючи мені підзорну трубу, через яку я побачив сяючий диск сонця, перерізаний горизонтом на дві рівні частини.

Я дивився на останнє проміння сонця, яке ще освітлювало вершину, де ми стояли, в той час як по схилах гори вже повзли нічні тіні.

Цієї миті капітан Немо поклав мені руку на плече і сказав:

— Пане професоре, в 1600 році голландець Герік, захоплений течіями і штормами, досягнув 64° південної широти і відкрив Південно-Шетландські острови. 17 січня 1773 року знаменитий капітан Кук, ідучи вздовж тридцять восьмого меридіана, досягнув 67°30’ південної широти, а 30 січня 1774 року по сто восьмому меридіану дійшов до 71°15΄ південної широти. В 1819 році російський дослідник Беллінсгаузен доплив до шістдесят дев’ятої паралелі, а в 1821 році — до шістдесят шостої, йдучи вздовж 111° західної довготи. В 1820 році англієць Брунсфілд повинен був зупинитися на шістдесят п’ятому градусі. Того ж року американець Морель, свідчення якого досить сумнівні, пливучи вздовж сорок другого меридіана, відкрив вільне од криги море під 70°14΄ південної широти. В 1825 році англієць Поуел не зміг подолати навіть шістдесят другого градуса. В тому ж році простий мисливець за тюленями англієць Ведель добрався аж до 72°14΄ південної широти, йдучи по тридцять п’ятому меридіану, і до 74°15΄, просуваючись по тридцять шостому. В 1829 році англієць Ферстер, командир корабля «Шантеклер», дійшов до «антарктичного континенту» на 63°26΄ південної широти і 66°26΄ довготи. 1 лютого 1831 року англієць Біское відкрив Землю Ендербі під 68°50΄ південної широти, в 1832 році, 5 лютого, Землю Аделаїди — під 67° широти і 21 лютого-Землю Граема під 64°45΄ широти. В 1838 році француз Дюмон-Дюрвіль, затриманий льодами під 62°57΄ південної широти, відкрив Землю Луї-Філіппа; через два роки 21 січня під 66°30΄ він відкрив острів Аделі, а ще через тиждень, під 64°40΄ — берег Кларис. У 1838 році англієць Уілкс просунувся до шістдесят дев’ятої паралелі, йдучи вздовж сотого меридіана. В 1839 році англієць Валені відкрив Землю Сабріна, розташовану на межі Південного полярного кола. Нарешті, англієць Джемс Росс, який очолював експедицію на кораблях «Еребус» і «Терор», 12 січня 1842 року дійшов до 76°56΄ південної широти і 171°7΄ східної довготи і відкрив Землю Вікторії; 23 числа того ж місяця він дістався до сімдесят четвертої паралелі, до якої ще ніхто не доходив; 27 січня він уже був під 76°8΄, 28 — під 77°32΄, 2 лютого — під 78°4΄ південної широти. В 1842 році Росс повернувся в Антарктику, але не міг уже перейти навіть 71° південної широти. Нарешті, я, капітан Немо, 21 березня 1868 року досягнув Південного полюса, або дев’яностого градуса південної широти, і вступив у володіння цією частиною земної кулі, що є шостим її континентом.

— У володіння від чийого імені, капітане?

— Від свого власного, пане професоре!

З цими словами капітан Немо розгорнув чорний прапор з вишитою на ньому золотом літерою «Н». Потім, повернувшись до денного світила, останнє проміння якого ще осявало поверхню моря біля горизонту, він вигукнув:

— Прощавай, сонце! Зникай, блискуче світило! Сідай за вільне море і покрий на шість місяців нічною темрявою мої нові володіння!

РОЗДІЛ XV

Нещасний випадок чи пригода?

Наступного дня, 22 березня, з шостої ранку почалося готування до від’їзду. Останні відблиски присмерків танули в наступаючій ночі. Стало досить холодно. Сузір’я в небі сяяли з дивовижною яскравістю. В зеніті блищав чарівний Південний хрест, справжня Полярна зірка Антарктики.

Термометр показузав дванадцять градусів нижче нуля, і коли, до того ж, починав віяти вітер, мороз ставав особливо відчутним. У відкритому морі почали з’являтися невеличкі крижини. Треба було чекати, що море незабаром замерзне. Численні чорнуваті плями на поверхні води провіщали швидке створення молодого льоду. Очевидно, південний водний басейн замерзав на шість зимових місяців і ставав абсолютно недоступним. Що робили в цей час кити? Мабуть, вони поринали під лід і пливли до більш теплих морів. Тюлені й моржі, що звикли до життя в найсуворішому кліматі, залишалися в царстві льоду. Ці тварини мають звичку робити ополонки в крижаних полях і не дають їм затягуватися льодом. Вони припливають до цих ополонок подихати повітрям. І коли птахи, вигнані холодом, перелітають на північ, у тепліші краї, ці морські ссавці залишаються єдиними володарями полярного континенту.

Тимчасом резервуари наповнилися водою, і «Наутілус» повільно почав занурюватися. На глибині в тисячу футів він зупинився. Потім його гвинт почав розсікати воду, і корабель поплив прямо на північ з швидкістю п’ятнадцять миль на годину. Ввечері ми вже були під велетенським панциром вічних льодів.

З обережності віконниці салону були зачинені, бо «Наутілус» міг зіткнутися з якоюсь плавучою крижиною. Я цілий день переписував начисто чернетки своїх записів і весь поринув у спогади про полюс. Ми досягли найнедоступнішої точки земної кулі без великої втоми чи небезпеки, немов наш плавучий вагон сковзнув по рейках залізниці. Тепер ми вирушили в зворотну путь. Чи чекають мене якісь нові сюрпризи? Я надіявся на це, бо скарбниця морських