Жюль Верн - Плавучий острiв

Твір Жюля Верна «Плавучий острів», майже невідомий нашим юним читачам, уперше виходить українською мовою. Як і уславлені романи «Діти капітана Гранта», «Подорож до центру Землі», «Таємничий острів», цей твір поєднує розповідь про мандрівки з темою науково-технічного прогресу. Стежачи за плавбою острова, читач знайомиться з природою островів Тихого океану, з життям тубільців, з історією географічних відкриттів Західної півкулі.
Книга Жюля Верна, пройнята глибокою людяністю, захоплює читача напруженням дії, зображенням цікавих пригод і страшних небезпек, майстерними картинами боротьби стихій, величної і грізної природи.

И (ФР)
В 35

Ілюстрував
МИХАЙЛО ШТАЄРМАН

Перекладено з видання:
Jules Verne, S’ile а Helice.
Paris, 1896.

Коли початок подорожі невдалий, не чекай доброго кінця. Принаймні слушність цієї думки з цілковитою підставою могли б підтвердити четверо музикантів, чиї інструменти лежать оце розкидані на землі. Карета, в яку вони змушені були пересісти на останній залізничній станції, щойно перекинулась на узбіччі.

— Поранених немає? — питає перший, спритно зводячись на ноги.

— Я відбувся самою подряпиною! — відповідає другий, витираючи посмуговану скалками скла щоку.

— А я — тільки садном! — озивається третій, в якого на литці показалось кілька краплин крові.

Загалом збитки невеликі.

— А моя віолончель? — вигукує четвертий. — Аби лише з нею нічого не сталось!

На щастя, футляри з інструментами цілісінькі. Ні віолончель, ані обидві скрипки, ані альт не зазнали, падаючи, ніякої шкоди, щонайбільше — доведеться їх настроїти. Ще б пак, це ж інструменти найвищого ґатунку!

— Клята залізниця, на півдорозі покинула нас напризволяще! — каже один.

— Клята карета, що вивернула нас у пустельному місці, на безлюдді! — підхоплює другий.

- І саме тоді, коли насувається ніч! — додає третій.

— На щастя, наш концерт призначено аж на післязавтра! — зауважує четвертий.

Артисти перекидаються між собою жартами, свою пригоду вони сприймають весело.

Розмова ведеться по-французьки. Але вона могла б вестися і по-англійськи, бо всі учасники квартету, завдяки численним подорожам по англосаксонських країнах, знають мову Вальтера Скотта й Купера, як свою рідну. Саме англійською мовою звертаються вони до свого погонича.

Бідолаха потерпів більше за всіх — його скинуло з передка вниз саме в ту хвилину, коли зламалась передня вісь. А втім, хоч забиті місця дуже боліли, серйозних пошкоджень погонич не зазнав. Він не міг, проте, ходити, бо звихнув ногу. Отже, конче треба було знайти якийсь транспорт, щоб довезти його до найближчого села.

Правду кажучи, всі вони лише чудом врятувалися від смерті. Покручена дорога йде через гірську місцевість понад глибокими урвищами або вздовж бурхливих потоків, що їх доводиться іноді з великими труднощами переїжджати вбрід. Якби вісь зламалась на крутому схилі дороги, карета неминуче скотилась би на гострі скелі, що стримлять із глибини прірви, і тоді, напевне, усі до одного загинули б.

Що б там не було, карета вже не придатна до вжитку. Один кінь, що наразився головою на гострий камінь, хрипить на землі. В другого тяжко поранено стегно. Отже, ані карети, ані коней.

Що й казати, лиха доля переслідує чотирьох артистів на шляхах Долішньої Каліфорнії. Дві нещасливих пригоди за добу… Тут хоч-не-хоч станеш філософом.

В той час Сан-Франциско, столиця штату, була вже безпосередньо зв’язана залізницею з Сан-Дієго, розташованим майже на кордоні старої каліфорнійської провінції. До цього чималенького міста, де післязавтра мав відбутися концерт, заздалегідь оголошений і нетерпляче очікуваний, і прямували наші мандрівники. Напередодні їхній поїзд виїхав із Сан-Франциско, та за якихось п’ятдесят миль від Сан-Дієго сталась перша затримка, або, як висловився найжиттєрадісніший з членів квартету, вони вперше заграли невлад — такий вислів цілком припустимий в устах колишнього переможця на конкурсах із сольфеджіо[1].

Вимушена зупинка поїзда на станції Паскаль була викликана тим, що раптова повідь зруйнувала на протязі трьох чи чотирьох миль залізничну колію. їхати далі залізницею було неможливо, а організувати переправу пасажирів по той бік залитої водою місцини не встигли — нещастя сталося лише кілька годин тому.

Довелося вибирати щось одне: або чекати, поки полагодять колію, або розшукати в найближчому селищі будь-який повіз, щоб дістатися до Сан-Дієго. На це останнє й пристали члени квартету. В сусідньому селі їм попалось щось на зразок старого ландо[2], яке деренчало при найменшому русі, з поточеним міллю оббиттям і зовсім невигідне. Вони найняли цей повіз, домовились із власником за ціну, пообіцяли візникові щедру нагороду й рушили в дорогу зі своїми інструментами, залишивши речі в поїзді. З другої години дня й до сьомої години вечора подорожні їхали без особливих перешкод і не надто втомились. Та ось удруге вони заграли невлад: карета перекинулась, і так нещасливо, що годі було й мріяти їхати далі!

А до Сан-Дієго залишалось двадцять миль із гаком!

Але як це сталося, що четверо музикантів, французів, ще й до того парижан, опинилось у цій неймовірній глушині Долішньої Каліфорнії?

Як це сталося? Зараз ми коротко розповімо про це й побіжно намалюємо портрети чотирьох віртуозів, яких випадок, наче примхливий режисер, зробив дійовими особами цієї надзвичайної історії.

Протягом цього року — важко визначити, якого саме в найближчі три десятиліття[3], - Сполучені Штати Америки подвоїли число зірок па своєму державному прапорі[4]. Промислова й торговельна могутність Штатів надзвичайно зросла після приєднання до їхніх володінь території Канадського домініону, що сягає аж до найдальших меж Льодовитого океану, і мексиканських, гватемальських, гондураських, нікарагуаських, костаріканських земель до Панамського каналу включно. В той же час у янкі-загарбників розвинувся потяг до красного мистецтва, і хоч їхня власна продукція в тій царині кількісно надто скромна, хоч їхній національний геній все ще цурається живопису, скульптури й музики, усе ж багато хто поміж них щиро кохається в мистецьких творах. Скуповуючи як найдорожчі коштовності картини старих і сучасних майстрів для приватних чи