Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

щойно, і вона все ще відчувала біль у долонях, якими відчайдушно вчепилася за облавок човна. Бачила великі, немов гори, хвилі. Вони то здіймали вутле суденце на неймовірну височінь, то жбурляли у прірву, сковуючи серця людей на облавку крижаним жахом. Пригадався й вкритий кіптявою і заляпаний бризками крові запорожець, який нахабно виволік її з кімнати, і якого вона, не тямлячи себе від люті, різонула ножем по руці. Поступово прийшов і ЙОГО образ… Перегрітий денним сонцем степ на березі широкого Дніпра, оглушлива пісня міріадів цвіркунів, коників і цикад. Теплий кобеняк… Чому саме той кобеняк? Іноді найпростіші речі стають у нагоді більше, ніж добірні страви і вишукані хутра… «Я переверну землю заради того, щоб ти зробила це з власної волі…»

– Як дивно складається життя, – ховаючи в темряві сумну посмішку, мовила Ганна, звертаючись до байдужного каміння муру. – Тисячолітня істина про невміння цінувати того, що маємо, і жалкувати за втраченим назавжди. Що ж, Ганнусю, ти могла бути щасливою… не змогла лишень вчасно розпізнати свого щастя. А воно, жорстоке, другої нагоди надати не поспішає…

Немов прокинувшись від сну, почула неголосний дзвін на північній вежі, що височіла над фортечною брамою. Друга година по півночі. Як швидко злетів час. Що ж, потрібно вирушати до своєї набридлої кімнати, Людвіга й так здивована її пізніми і такими довгими прогулянками. Хоча тепер вони, напевне, припиняться. Неможливо повернути втрачене, а гіркота від усвідомлення цього лише зростає, відповідно до покладених на таке повернення надій.

Коли вона почула за спиною невиразний шурхіт, не одразу звернула на нього увагу, занурена у власні думки. Та ось уже, не в змозі скинути заціпеніння, що раптом опанувало її, повільно повернулася. За кілька кроків від неї, окреслений на тлі всипаного зорями неба, стояв Богун. Від несподіванки мало не зойкнула.

– Я прийшов, Ганно, – він ступив до неї і взяв її тендітні долоні до своїх. – Я прийшов, Ганно, і… Святий Боже, як же мені тебе бракувало!

ІV

Іван відчув, як вона притислась до нього всім тілом, і не міг вимовити жодного слова, лише гладив ніжно її голівку, так, як колись, кілька безкінечних років тому. Коли ж це було? Так, учора. Не було кровопролитної битви під Кумейками, не було смерті батька, а він не тридцятидворічний хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, а молодий запорожець, який до нестями закохався в гарну, але непоступливу і вкрай гордовиту дівчину. Несподівано для себе зрозумів, що знає її вже більше десяти років, за які бачив лише двічі. Надто великий час і надто дорогі ті дві короткі миті, щоб усе це можливо було викласти будь-якими словами. І він мовчав. Мовчав, відчуваючи, як тремтить її тіло, п'янів від пахощів її волосся і терпкого аромату полину, що його приніс з поля лагідний нічний вітерець. Йшли хвилини, нанизувалися на вервечку часу, обходячи двох закоханих, немов ті не були підвладними плину того самого часу…

Схаменулися лишень, коли брязкіт обладунків біля воріт сповістив про зміну варти. Ганна підняла обличчя. На ньому, мокрому від сліз, сяяла посмішка. Іван посміхнувся у відповідь.

– Я по тебе, красуне моя. Поїдемо?

– Поїдемо.

– За муром мої побратими, вони допоможуть нам. Можемо вирушати негайно.

– І негайно вирушимо. Іване…

– Так, зіронько моя?

Ганна ще раз притислася до нього, ховаючи обличчя на грудях.

– Я чекала тебе. Увесь цей час чекала.

– Усе позаду.

– Усе позаду. А тепер забери мене звідси!

Богун заглянув їй у вічі і прошепотів:

– За тим і приїхав. А зараз ми мусимо мовчати і йти тихо-тихо. Давай свою руку.

І вони, немов дві тіні в нічному мороку, почали свою подорож переходами та галереями замку. Нечутно проминули сходи, далі пройшли дубовим настилом нижньої галереї, якою, під час бойових дій, захисникам цитаделі доставляли військовий припас, воду та харчі. Швидко пробігли повз темні в цей час вікна палацу. Іван занурився в забуте досі відчуття битви, яке приходило колись, коли він біг із шаблею наголо вузькими вулицями турецьких містечок, готовий будь-якої миті поставити життя на лезо власної шаблі, курок пістолета і тверду руку. Зір неначе покращився – очі вирізняли в темряві навіть дрібні деталі орнаменту на олов'яних віконницях палацу, прохолодне повітря заповнювало легені, холодило скроні, у яких били тулумбаси пульсу. Голова стала на диво ясною, а шкіра долоні відчувала дотик тендітних пальчиків коханої, і від того дотику чомусь усе навколишнє здавалося нереальним.

Непоміченими прослизнули під вузькою невисокою аркою з ретельно обтесаного каменю і вже почали збігати крутими сходами до підземелля, що вело до рятівних дверцят, коли, несподівано для себе, почули за спинами різкий вигук:

– Хто тут?! – голос лунав напружено і дещо налякано. Слідом почулося брязкання обладунків. Не було сумнівів, що їх помітив один з охоронців, який не гаючись здійме тривогу. «До хвіртки! – пронеслося у голові Богуна. – Встигнути за будь-яку ціну!»

– Ані руш! – неслося навздогін. – Стояти!

Але Іван і Ганна вже зникли в темному отворі замкового підземелля. Розриваючи на шматки нічну тишу сплячого замку, вдарив постріл, вслід за яким почулися крики і гупання кількох десятків ніг. Охорона реагувала миттєво – вже через три хвилини після того, як втікачі зникли в підземеллі, туди, один за одним, пробігли п'ятеро ландскнехтів зі смолоскипами і мушкетами напереваги.

Першим, кого побачив Іван, коли вони нарешті опинилися за межами замкових укріплень, був, звичайно, Савка Обдертий. Розставивши широко ноги, взуті у жовті сап'янці, на які щедрими хвилями спадали широкі блакитні шаровари, він стояв, перегородивши стежку, яка вела через рів. Схилив голову, придивляючись до мороку, у руках мав оголену шаблю і пістолет.

– Ти, Іване? – запитав, коли з темряви почулися кроки утікачів.

– Я, хто ж ще, – видихнув Іван, – та за мною такі молодці поспішають! Скоро й тут будуть.

За плечима в Обдертого Богун помітив Нечая і Коваля. Останній боязко позирав то на козаків, то на відчинені дверцята в мурі.

– А що, ковалю, наваримо гетьманським посіпакам пива? – несмішливо кинув Нечай, поглядаючи на його зішкулену постать. Але Коваль перелякався так, що навіть і не думав того приховувати.

– Ой, біда буде, люди добрі! – тремтячим голосом видихнув він. – Якщо упіймають, будемо палі ковтати. їй-бо, не простить!

– Та ти біжи, Іване! – Савка поплескав Коваля легенько по плечу рукою, у якій тримав пістолет. – Куди тобі, беззбройному… Дасть Бог – зустрінемось. Одарку виходжуй, душа твоя гніздюкова! – А коли за Ковалем затріскотіли кущі верболозу, придивився до Ганни. – Ну, за такою красунею можна не лише в кубло до Конєцпольського лізти, а навіть