Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

III

Ганна стояла на колінах перед образами в кутку своєї невеличкої кімнати. В очах танцював язичок тремтливого полум'я лампадки, губи шепотіли молитву. З-під стелі на неї сумно і якось співчутливо поглядав лик Божої Матері.

– Матінко Божа, порадь, порадь, не залиш мене! Захисти, заступнице! На все воля твоя, і тебе благаю наставити рабу твою на вірний шлях, бо серед людей не можу знайти поради та розуміння…

На мить вона затихла, дослухаючись до далеких кроків у безкінечному лабіринті коридорів замку.

– Чому, пораднице, кохання, яке приходить до людей і робить їх щасливими, стало для мене пекельною мукою? Чим прогнівила я Бога, що, мов неприкаяна грішна душа, не можу знайти собі місця ні у своєму світі, ні поряд з тим, кого полюбила всім серцем? Гірко мені, Свята Діво, чому все так складно? Ніколи не благала тебе, заступнице, так, як зараз: оборони! Навіть у бусурманському сералі не було так важко, як тут, серед людей, що з ними єднають мене родинні зв'язки, чия кров тече і в моїх жилах. Не дано їм мене зрозуміти, не дано і мені… Коли сплю, він приходить до мене, зіткавшись з нічної темряви, сидить поряд на ліжку, гладить рукою чоло… А коли прокидаюсь, бачу в уяві лише його очі, посмішку. На вулицях міста, серед людського потоку відшукую його постать, з високих фортечних мурів виглядаю одинокого вершника, який мчить серед зелені трав до мене, щоб припинити мою муку і зігріти серце своєю присутністю. О, хто б мені пояснив: чому так прив'язана я до нього, до того, кого бачила кілька разів? Над ким, таким незграбним, сміялася у відплату за те, що визволив мене зі злої чужини… Чи ця мука мені у відплату? Тоді Бог жорстокий… Надто кара важка за мою нерозумність. Урятуй мене, Діво Маріє, подаруй мені його, або… або дай забути раз і назавжди. Щоб жити своїм життям, дихати на повні груди, не криючись від людей у почутті, яке мусить приносити щастя і радість земну, але не горе й муку…

Ганна зітхнула, тричі перехрестилася і піднялась з колін. Мовчки підійшла до вікна.

За тонким венеційським склом стрімкою ходою наближався теплий літній вечір. Раптом Ганні здалося, що вона не має чим дихати у спертому, пропахлому сирістю повітрі палацу. Рвучко розчинила вікно, і знадвору одразу ж увірвався лагідний вітерець, який приніс пахощі смаженини. Очевидно, десь у нетрях замку, в спекотних кухнях, готували вечерю. Намагаючись заспокоїтись, Ганна завмерла біля розчиненого вікна.

На подвір'ї замку, куди виходило єдине вікно її кімнати, якраз мінялася сторожа. Жовніри у блискучих кірасах і закруглених з боків іспанських шоломах, шикувались перед дверима прибудованого до фортечної стіни караульного приміщення. По-молодецьки приймали стройову стійку, стискаючи у правицях ратища хижо загострених алебард. На мить Ганні стало страшно – а що як він прийде саме цього вівторка? Як пройти повз цих кремезних вояків, закутих у залізо, не знаючих жалю і непідкупних… Непідкупних? Ех, жаль, що немає поряд Наталки, вона вмить би домовилася з охоронцями, аби ті не завдали шкоди йому, тому, кого з такою надією очікує її панночка. Але ні, зайве це! Ще не дай Бог, дознається дядечко Станіслав… А він пройде! Пройде повз них, як робив це раніше. Він зможе. Зможе, якщо… Якщо тільки він прийде!

Зітхнувши вкотре, Ганна кілька разів смикнула за шовковий повороз дзвіночка, що висів над ліжком. Завмерла посеред кімнати, вказівним і середнім пальцями рук масуючи перенісся. Кілька разів провела ними попід очима, немов намагаючись розгладити шкіру, яка і без того виглядала надзвичайно білою і бархатистою. Скоро двері розчинилися, і до кімнати нечутною ходою увійшла служниця – літня жінка, зодягнена в темне вбрання. Посивіле волосся мала прибраним під чудернацький головний убір з темно-коричневого сукна. На поритому зморшками обличчі уважний погляд вицвілих очей.

– Вибач, що потурбувала, Людвіго. Наталі ще не було?

– Ні, ясна панно, як з'явиться, я одразу ж доповім.

– Добре, іди.

– Що панна бажає на вечерю? Чи, може, нині вечерятиме в товаристві пана Станіслава?

– Ні. Я чомусь зовсім не зголодніла. Краще вийду на мур, подихаю свіжим повітрям… Адже сьогодні вівторок?

– Так, панночко, – кивнула головою Людвіга, не розуміючи, чим викликане останнє запитання. Вона сумлінно шпигувала за Ганною, і дівчині це було добре відомо. От нехай і поламає голову над її словами.

– Вівторок. Знову вівторок… Що ж, піду погуляю муром.

– Панна має зауважити, – сухо мовила Людвіга, позираючи на «вередливу схизматку» з погано прихованою ворожістю, – на мурі вже зовсім темно. Недовго й оступитися.

– Не хвилюйся, Людвіго, я не оступлюся, – сміливо глянула в очі кармелітці Ганна, зробивши відчутний наголос на останньому слові.

Людвіга вийшла нечутною тінню. Ганна наблизилася до високої оріхової шафи і дістала звідти довгий плащ з темно-блакитного лундишу. Накинула на плечі і рішучим кроком вийшла з кімнати.

Темрява поглинула цитадель. Розчинились у чорній імлі високі, увінчані саженними зубцями мури, викладені з позеленілого від часу каменю. Розтанули, залишаючи по собі лиш неясне темне громаддя. Без спомину зникли будівлі в замковому колодязі-подвір'ї, пропали без згадки гостроверхі, криті почорнілою ґонтою вежі, які, немов мовчазні охоронці, споглядали вузькими очима-бійницями на південь, північ, схід та захід. Біліли в мороці лише мармурові стіни гетьманського палацу – вони займали майже увесь внутрішній бік південно-західного муру. Там, з розчинених настіж через денну спеку вікон, лилося жовтувате світло багатьох десятків свічок, чулися розмови, кроки людей.

Ганна підійшла до того кінця муру, який полюбляла найбільше – саме тут вона колись зустрілася з Богуном, тут вперше скуштувала смак його цілунків, обурено лаючи козака за нечуване нахабство. Завмерла, притулившись плечем до шорсткого прохолодного каменю. Прислухалась. До звуків, які порушували тишу раніше, додалося бряжчання зброї – вартові на містку перед брамою, нудьгуючи, ходили з боку в бік, вдаряли ратищами алебард до дощок мосту, брязкали кірасами до залізних наплічників. Ганна відчула, що незрозуміла тривога, яка було охопила її холодними обіймами, потроху відходить, і вона заспокоюється. Тиша і аромат теплої літньої ночі внесли рівновагу до її думок, спогадів. Пригадалися вечори, проведені в Синопі, серед ласкавого шепотіння морських хвиль, жалібного квиління чайок і дзвону струн, якими сивобороді меддахи звеселяли слух гостей бейлербеєвого палацу. Але одразу ж всемогутній володар, ім'я якому – пам'ять, наповнив картини минулого гуркотом битви, тріском пожеж і криками людей, за якими пам'ять навалила на Ганну ревіння буремного моря, солоні бризки на обличчі та крики потопаючих. Немов усе відбулося