Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

«Нам». Аелар став зовсім «своїм» у моєму світі, а я застрягла на вічно в його світі.

Минали роки… Я не знала, скільки їх минуло на Землі, але відчувала: багато.

«Люба Енжело, нарешті мир. Підписані всі угоди. Тепер це зовсім інший світ. Кращий.»

Чесно кажучи, мені вже майже не боліло. Майже…

***

Перші промені сонця тільки-но торкнулися сріблястих дахів Альвхейму, як я вже ступала босоніж по прохолодній траві саду біля своєї домівки. Пахощі м’яти, лаванди та квітів світлоплоду змішувалися з ранковою росою. Я зірвала кілька листочків і занурила їх у джерельну воду — згодом із них зварю відвар для учнів, які прийдуть пізніше.

Поки вода закипала в невеличкому казанку на грубці, я виконала ранкову вправу з магії вітру: витягла руки в сторони й повільно оберталася, відчуваючи, як зовнішня енергія вирівнюється з моєю внутрішньою. Стискала долоні, розкривала їх, наче налаштовувала внутрішню струну — легка медитація перед фізичним тренуванням.

Після сніданку з диких ягід і трав’яного хліба я взяла меч і вийшла на відкриту площу біля будинку. Щодня о шостій тут збиралися зацікавлені Альви, щоб пригадати вправи з бойового мистецтва. Я стала в центрі кола з восьми новачків. Вони повторювали кожен мій рух: випади, блокування, розміщення ніг. Я пояснювала, як поєднати фізичну вправу з потоком магії — аби захист був не лише тілесним, а й енергетичним.

«Відчуй землю під ногами… — шепотіла я, уповільнюючи рухи. — Спрямуй свою віру в захист тих, за кого борешся».

Їхні обличчя світилися напругою, задоволенням і новим розумінням.

Після тренування я поверталася до будинку під навісом виноградної лози. На низькому кам’яному столику вже чекали гарячий відвар і запечені горіхи з медом. Кілька ковтків відвару вгамували серце й зігріли долоні.

Моє єдине ранішнє товариство — маленька Альвка, донька одного з охоронців. Вона несміливо простягла мені листочки й запитала, які рослини додають бадьорості. Я показала, як скласти їх у чашу, й вона задоволено засміялася.

Коли вечірнє полум’я обвило горизонт, я знову подолала шлях до свого плато. Сіла на нагрітий сонцем камінь і занурилася в медитацію: відчувала, як тремтить трава під легким подихом вітру, прислухалася до перших нічних криків птахів і м’який шепіт власного подиху.

— Світлої ночі, Енжело.

Я навіть не почула, як вона підійшла.

— Я знала, що знайду тебе тут, — обурливо спокійно промовила дівчина.

Поруч зі мною стояла Анаріель, але я ледве впізнала її. Розкішне волосся було підстрижене і зібране в високий хвіст, а замість звичного вбрання — чорні штани, що щільно обтягують стрункі ноги, вільна біла сорочка з вишивкою й тугий чорний корсет. Вона виглядала зовсім по-іншому — як землячка, що заблукала в Альвхеймі, хіба що гострі вушка нагадували про її справжнє походження.

Я дивилася на неї з диким подивом. Ми не бачились, здавалося б, тисячу років, і я не могла зрозуміти, чому вона тут.

— Навіть не привітаєшся? — іронічно запитала вона, уважно мене оглядаючи.

Я, мов зачарована, підвелася й зробила невпевнений крок уперед.

— Люба, що вони з тобою наробили? — підморгнула вона й одразу міцно обняла мене. — Я так сумувала!

Я відповіла обіймами, відчуваючи, як душа нарешті зігрівається.

— Не можу повірити, що ти тут… — тихо видихнула я.

— І я теж, — весело зізналася Анаріель. — Але часу обмаль, хутчіше!

— Куди? — прошепотіла я.

— Сама все побачиш, — відповіла вона, тягнучи мене за руку. — Ну і далеко ж ти забралася. — обурювалася Анаріель спускаючись вниз.

Я йшла за нею, нічого не розуміючи, а Анаріель динамічно крокувала попереду, не відповідаючи на жодне моє запитання.

— Все потім, хутчіше! — підганяла вона.

Я крокувала, а в грудях жевріло дивне передчуття. Через стільки часу… це не може бути дурницею. Я дуже здивувалася, коли зрозуміла куди саме ми йдемо. Ми йшли до Брами.

«Не може бути!.. Невже вона щось вигадала?» — думала я, серце стискаючись від страху й надії одночасно.

Квітка надії проростала крізь терня зневіри й прийняття, а ноги самі несли мене вперед.

Пройшовши крізь величезні ворота й минувши кам’яний міст, я побачила її — Браму Альвхейму. І поруч… Аелара.

Я на мить завмерла, а потім кинулася з усіх ніг у його відкриті обійми.

— Це не може бути правдою! — прошепотіла я, уткнувшись носом у його широкі плечі. — Ти справді тут?

— Та це я, — тихо посміхнувся він, стискаючи мене ще міцніше. — Пробач, що так довго.

Ми стояли так кілька хвилин: мовчки, міцно обійнявшись. Я не знала, що сказати… що спитати — просто раділа, що він поруч.

Нарешті Анаріель прокашлялася, і Аелар обережно відпустив мене.

— Ти ж казав, що хочеш усе зробити якнайшвидше? — обурено почала дівчина.

— Ти права, — кивнув Аелар, а потім звернувся до мене: — Я дуже скучив, але спочатку мушу дещо зробити. Ходімо.

Я усміхнулася крізь сльози щастя і впевнено кивнула.

Він обережно взяв мене за руку й повів до Брами. Я озиралася на Анаріель, не розуміючи, що відбувається, але дівчина широко посміхалася, щасливо похитуючи головою.

«Невже?..» — думала я. «Після стількох років це не може бути правдою…»

Та ми впевнено крокували вперед.

— Це… — перехопило в мені подих, коли ми зупинилися біля світлового порталу.

Аелар зупинився, глянув на мене з ніжністю.

— Ти така красива, Енжело. Чарівна, — промовив він із тремтячою любов’ю в голосі. Потім моргнув, зібравши думки: — Я хотів, аби ти дізналася це від мене особисто.

Я затамувала подих.

— Увесь цей час я не здавався, — прошепотів Аелар, затримуючи мій погляд. — Я знав: єдиний шлях повернути тебе на Землю — це відчинити Браму. Шлях виявився довгим і вкрай непростим. Але ми зробили це. Від сьогодні, з останнім променем сонця, вона відкрита для всіх Альвів.