Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Я не могла повірити своїм вухам. Брама… відкрита?

— І для тебе також, — додав він ніжно. — Ти більше не бранка. Ти вільна повернутися додому.

Я спочатку подивилася на Аелара, потім на Анаріель. Вони кивнули з радісними посмішками. Серце застукало шалено, а ноги самі понесли мене вперед.

Не вагаючись, я доторкнулася до гладкої поверхні бурхливої енергії й сміливо зробила крок уперед.

Енергетичні потоки ніжно огорнули мене, ніби знайомі обійми. Я вже майже забула ті перші враження від переходу через Браму: страх, безодня невідомого, раптовий крок у темряву. Зараз усе було інакше — наче ковток свіжого повітря після років задухи.

На іншому боці простягалося яскраве сонячне світло. Я примружила очі й, нарешті, глибоко видихнула. Я дихала… справжнім, теплим повітрям. Мої емоційні детектори зашкалили, а я не поспішала відкривати очі: насолоджувалася ніжними ранковими променями, що лоскотали шкіру.

Та раптом щось… Так, стоп. Я відчула його.

Миттєво рушила вперед. Нарешті розплющивши очі, я зустріла погляд неймовірно карих, майже золотих очей — очей, які кохала понад усе.

Ще мить — і я була втиснута в його міцні груди. Цей запах… Це був він, мій Еван.

Він стискав мене, притискав до себе, ніжно розгладжуючи пасма мого волосся. Його шепіт заглушував стукіт мого серця, але я не потребувала слів — я ридала від щастя, від полегшення, уткнувшись носом у тверді груди коханого.

Нарешті він обережно взяв моє обличчя в долоні, підніс погляд до мого й прошепотів:

— Енжело… як я сумував, світло моєї душі.

І ніжно торкнувся моїх вуст. Цей поцілунок був болісно прекрасний — з присмаком солі, бо я ще плакала. Але сльози швидко стихли: полум’я пристрасті спалахнуло між нами, поглинувши все без залишку. Голова закрутилася від нестачі кисню, ноги підкошувалися, але я не могла відірватися від його поцілунків. Кожен дотик ніби випалював у мені нові відчуття: я впустила його у найтемніші закапелки душі, підпустила так близько, що наше серцебиття злилося в один шалений ритм.

Я болісно вп’ялася нігтями в його руку, прагнучи злитися з ним в одне ціле, стати частиною нього й ніколи більше не роз’єднуватися. Я потребувала цього. Ми цілувалися і цілувалися: в легенях палало, губи щипали… І тільки тоді, коли я збагнула, що спиною притиснута до кори дерева, а руки Евана обережно підіймають поділ моєї сукні, я оговталася — ми тут не були наодинці.

Я неохоче відсунулась. Еван притиснув лоб до мого, важко та уривчасто дихаючи, його руки ще туго стискали мою талію.

— Ніколи більше не відпущу… — шепотів він, і в цих словах звучала сила обіцянки та страх втрати.

Я вірила його словам і теж не мала наміру відпускати його. Сльози щастя котилися щоками, і я відповіла тремтливим голосом:

— Я кохаю тебе…

Ніхто не перебивав нас і не поспішав — нам дали час насолодитися возз’єднанням. Тоді я оглянулася і помітила, що ми справді не самі. Словами не передати той пульс радості, що розливався в грудях — я була вдома, в його обіймах, і ранок ніколи не здавався таким солодким.

На галявині серед світла вранішнього туману стояли Аелар, Анаріель… і… Ділан?

Не може бути…

Еван міцно притиснув мене до себе за талію і прошепотів:

— Ходімо. Пора привітатися зі старим другом.

***

Зустріч із Діланом була не менш емоційною й плаксивою. Я не могла повірити власним очам, ніби бачила привид. Аелар тим часом відкрив міжпросторовий перехід і переніс нас до затишної вітальні. Я міцно тримала руку Евана, не відпускаючи ні на мить.

Усе ще не могла отямитися. Серце билося так швидко, що кожен вдих здавався нереальним. Невже це правда? Невже це не сон?

Ми вмостилися на диванах, я — у теплих обіймах коханого. І тоді Аелар почав докладно все розповідати.

Виявилося, що план він придумав одразу, щойно почув вердикт королеви. Уже тоді зрозумів, що має робити. І на це пішло тридцять довгих земних років.

Тридцять років.

Я вражено глянула на Ділана. Так, я помітила, що він виглядає трохи старшим… але аж ніяк не на шістдесят! Друг усміхнувся й кивнув у бік Анаріель.

— Це все вона, — сказав він лагідно.

І тільки тоді я помітила, як близько вони сиділи один до одного.

— Ви разом? — нарешті зрозуміла я.

Анаріель знітилася, але її погляд був сповнений ніжності.

— Я закохалася з першого погляду, — сказала вона м’яко.

— І я. Але я, дурень, навіть не наважувався мріяти про неї… згаяв стільки часу, — зізнався Ділан і взяв її за руку.

— Я ділюся з ним своєю магією, — пояснила Анаріель, — і це сповільнює старіння.

— Тридцять років… — прошепотіла я, переводячи погляд на Евана.

Він чекав на мене тридцять років…

І тільки тепер я усвідомила: магія Альвів уповільнила моє старіння. Це означає, що попереду в нас з Еваном буде ще дуже багато щасливих спільних років.

За цей час на Землі відбулося багато змін, головне я знала з листів Аелара.

Академія Квікресалвос тепер виконує функції виключно навчального закладу. Як і раніше, це прихисток для всіх Семітів. Зараз Академію очолює Вільям Роджерс, старший брат Ділана. Я дуже зраділа цій новині — він завжди мріяв навчати. В Академії досі зберігаються артефакти, проводяться дослідження. Це справжній осередок знань.

Ордо за ці роки трансформувалося й значно розширилося. Глави Ордо більше не називають себе Деканами — тепер вони сенархи, або радники-правителі. Повноцінні рівноправні правителі нашої країни. Вони перебувають у столиці й займають центральну будівлю. Зараз членів Ради семеро, і я була дуже здивована, коли дізналася їхні імена.

Синарх Лоренцо Ді Мартіно — представник старійшин. Зараз він готується передати свою посаду молодшій сестрі, Іларії Ді Мартіно. За весь цей час мені так і не випала нагода познайомитися з нею, що досить дивно. Решту членів цієї старовинної родини я знала добре — вони активно допомагали нам у боротьбі.