Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Розділ 26. Минали дні, тижні, місяці…

Ми стояли на високому плато, де вітер гуляв між сріблястим камінням, а під нами водоспад з ревом зривався у прірву, гублячись у піні та шумі. Аелар привів мене сюди, щоби попрощатися.

— Це моє улюблене місце, — сказав він, вдивляючись у далечінь, на красоти Альвхейму. — Колись я часто приходив сюди.

Мені було незручно. Не тому, що я сердилася на нього — ні. Він не винен. Але в мені палахкотіла гірка, мовчазна заздрість.

— Чому ти не показав його мені раніше? — запитала я.

Він опустив погляд і довго мовчав.

— Не хотів ділитися ним, — відповів нарешті. — Це було… наше місце. І я тримав його в собі, як останній уламок спогадів.

Я одразу зрозуміла, про кого йдеться.

Серце боляче стислося. Навіть тепер… навіть після всього… Вона обрала іншого. Її давно немає серед живих… Але він усе ще кохає її.

І, мабуть, завжди буде. 

Я опустила очі, дозволяючи вітру гратися з пасмами мого волосся. Я знала, як це — любити того, кого більше не побачиш. Мабуть, таке почуття й справді вічне.

— А чому я тут зараз? — запитала я майже пошепки.

— Бо тепер я хочу поділитися ним з тобою, — відповів він, м’яко поглянувши на мене. — Можливо, воно стане і твоїм улюбленим.

Я підвела очі до неба, де м’яке світло сонця проривалося крізь листя срібних дерев. На вершині плато було щось… інше. Спокій. Тиша.

Умиротворення.

Можливо, він мав рацію. Можливо, з часом це місце стане і моїм прихистком.

— Хочу, щоб ти знала… мені дуже шкода… — тихо мовив Аелар.

— Не треба, Аеларе, — перебила я його, але в голосі все одно прозвучав біль.

— Треба, Енжело. Треба, — його очі були повні щирості. — Я насправді намагався вплинути на рішення королеви. Просив, благав… Але вона невблаганна. Її воля — незламна, мов скеля.

— Ти не винен, — я м’яко взяла його руки у свої, стискаючи пальці. — Я щиро вдячна тобі за все, що ти зробив. Якби не ти… Ордо навіть не мали б шансу. Ти врятував їх. Дякую тобі за це.

— Ні… це все ти, — хрипко відповів він. — І тільки ти.

— Аеларе, — я поглянула йому прямо у вічі, — прийми мою вдячність. По-справжньому.

Він посміхнувся крізь сум і обійняв мене міцно. У його дотикові не було жалю — лише тепло і повага.

— З нас вийшла гарна команда, — сказав він.

— Це точно.

Я опустила погляд на обручку на пальці. Її срібло здавалося холоднішим, ніж зазвичай. Пальцем я провела по вигравіюваних літерах. Моя пам’ять миттєво ожила — голос Евана, його усмішка, ті слова, що він сказав, ставши на одне коліно.

Я вагалася. Це була єдина річ, що залишалася мені від нього в цьому світі. Єдиний зв’язок.

Але я мусила його відпустити. Мусила.

Бо якщо триматиму його при собі — він ніколи не буде по-справжньому вільний.

Ніколи не буде щасливий.

Я зняла каблучку з пальця — повільно, мов завершуючи цілу епоху — і простягнула її Аелару.

— Передай її Евану. І скажи ось що… — я зупинилася, вдихнула глибше, а потім додала:

— Скажи, що він мусить жити. Мусить бути щасливим. Інакше все це… усе, що я зробила — було дарма. Я відпускаю його. І від щирого серця бажаю йому щастя.

Аелар уважно подивився на мене. Його погляд став серйозним, глибоким. Він кивнув.

— Я передам. Обіцяю.

***

Минали дні, тижні, місяці… І це плато справді стало моїм прихистком. Я приходила сюди на світанку, коли тумани обмивали каміння, й залишалася допізна, щоб побачити, як західне сонце перетворює небо на полум’яний океан. Тут час розчинявся, і я відчувала: поки дихаю цим повітрям, моє серце хоч трохи заспокоюється.

Незабаром я залишила палац і переселилася до невеликої печери на краю Альвхейму — мені більшого й не треба було. Дві невеликі кімнати, вузьке, але зручне ліжко, тьмяне сяйво кристалів і рясний сад поруч, що щедро годував мене дарами природи. Навчитися тут виживати виявилося не важче, ніж опанувати магію Альвів.

Усі, крім королеви, прагнули допомогти мені освоїтися. З нею в мене вже не було прямого контакту. Проте я не збиралася бути тягарем для інших. Я ділилася з охочими знаннями мого світу і навчала їх бойового мистецтва. Самітницький спосіб життя став моїм свідомим вибором — і я не почувалася безпорадною.

Спочатку поруч була Анаріель: саме її підтримка допомогла мені влаштуватися. Згодом вона вирушила на Землю. 

Зовсім не зникнути й продовжувати жити мені допомагали листи від Аелара:

«Люба Енжело, ми не запізнилися. Я виконав обіцянку. Вони всі цілі.»

«Енжело, ти, мабуть, вже чула гарні новини: наш загін об’єднався з Ордо та разом ми розбили армію Ларана…»

Я раділа його листам, але сама не відповідала. Боялася. Боялася зачепитися за надію. Він передавав їх через Браму в Альвхейм. Я кілька разів приходила до неї, та мій ключ — моє «Серце Атлантиди» — більше не спрацьовував.

«…наш загін разом із невеликим загоном найкращих Стражів вистежує Ларана. Ми обов’язково його спіймаємо.»

Я знала, що на Землю також вирушили інші Альви з дипломатичною місією допомоги.

«Енжело, ми його знайшли. На жаль, цей день був окроплений кров’ю — ми втратили Фалтареля та Селендіра. Та ми його скували.»

Кожен його лист був ковтком життя. І кожного разу я таки вірила, що все недаремно. 

На Землю вирушила сама королева, аби стати свідком справедливого правосуддя.

Аелар свідомо нічого не писав мені про наших друзів. Я розуміла: вони живі — і це достатньо вгамовувало мій пульс надії.

«…відбувся суд. Його стратили. Ми перемогли. Все скінчилося. На Землю повертається мир.»

«Люба Енжело, я дуже хочу повернутися до тебе, але поки не можу. Сутінковий світ більше не ховається, і його наслідки звалилися лавиною. Я мушу допомогти впоратися з цим.»

Деякі Альви вже повернулися, але інші вирушили на Землю допомагати відбудовувати життя.

«…як добре, що ти цього не бачиш. Землю знову обійняла війна — цього разу це революція проти Семінів. Це так несправедливо, адже людство вижило лише завдяки нам.»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍