Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Пауза.

— Але ти залишаєшся в Альвхеймі.

Я опустила очі. Серце стискалося в грудях.

— Така ціна… — прошепотіла я до себе, і навіть не зрозуміла, що плачу.

***

Двері за мною зачинилися глухо, мов кришка саркофага.

Я стояла, не рухаючись. Навіть не пам’ятала, як дісталася сюди. Моє тіло йшло саме, з механічною покорою, а душа… душа десь кричала.

Я вийшла на терасу, і раптово світ навколо видався мені гостро чужим. Ці срібні дерева, сяйливе повітря, мелодії природи та вітру… Усе це було прекрасним — і нестерпним.

Я не належала сюди. Я не хотіла належати.

Сіла на кам’яну лаву. Заплющила очі. І в ту ж мить усе прорвалося.

Обличчя. Голоси. Спогади.

Джакор сміється, тримаючи чашку кави в руках, з тією своєю напівіронічною посмішкою. Глорія ніжно гладить мене по спині після чергової безсонної ночі, мовчки, але з такою турботою, що слова були зайві. Сібіл бурчить, роздратовано хмурячись, бо я знову забула про обід — і саме в цьому була її любов. Ділан… ох, Ділан! Міцно стискає мене у своїх ведмедячих обіймах і дзвінко регоче з моєї чергової недолугої історії, а я сміюсь разом із ним, поки серце не стискається від щастя.

Еван…

Його образ пронизав мене наскрізь.

Еван читає мені книжку вголос, сидячи на підлозі нашого будиночка. Пестить моє волосся. Торкається мого обличчя кінчиками пальців… ніжно.

Його голос — мій спокій. Його присутність — мій дім.

А я навіть не попрощалася з ним. Лише залишила прощального листа… і пообіцяла, що повернуся. Обіцяла, не знаючи, чи зможу стримати слово.

А тепер? Я — полонянка. Добровільна. Залишена.

Мене вирвали з мого світу, і тепер вимагають, щоб я забула про нього. Щоб я зрадила все, ким я була. Ким я є. Ким я була з ним.

«Та я не можу…» — в мені ще лунала надія, але голос був слабким.

Я стиснула пальці до болю. Мені хотілося кричати. Бігти. Битися.

Але я лиш сиділа. Як закам’яніла.

«Я сильна. Я не зламаюсь».

Але частина мене вже тріщала. І та тріщина йшла крізь саме серце. Крізь мою любов до нього.

Я обернулася — нікого. Навіть Аелара.

Навіть він… не стане на мій бік.

— То ось така ціна? — прошепотіла я в порожнечу. — За порятунок світу? За віру?

Моя жертва — це я сама?

Вітер погладив мої щоки. Чи то був вітер, чи мої сльози? Я більше не розрізняла.

І в тій пісні Альвхейму, серед краси, що різала очі, я зрозуміла — я змирюся з рішенням королеви.

Бо якщо така ціна за порятунок… якщо це врятує Евана,

якщо його усмішка знову з’явиться у світі,

якщо його серце битиметься —

я готова.

Навіть якщо ніколи більше не зможу торкнутися його долоні.

Я заплющила очі, і замість срібного сяйва Альвхейму побачила м’яке жовтогаряче світло.

Світло від лампи, що висіла над кухонним столом. Ми тоді залишили її увімкненою — спеціально, щоб не порушувати затишку.

Ніч.

Дощ стукав по шибках, а ми сиділи на підлозі, вкутані ковдрою, пили чай з м’ятою і гірким шоколадом.

Я сміялася — щиро, беззахисно, по-дурному — тому що Еван читав уривки з якогось фентезі, удаючи старого чарівника.

Він смішно морщив носа, перекручував голос, імітуючи акценти, кумедно змахував уявною бородою. А потім раптово притягував мене до себе, хапаючи за талію, і шепотів зовсім іншим, глибоким і ніжним тоном:

— Моя леді тіней… моє світло у темряві…

— Припини, — сміялася я крізь сльози радості, ховаючи обличчя в його плечі. — Ти зовсім не серйозний.

— Я серйозний тільки в одному, — відповідав він м’яко. — Я кохаю тебе, світло моєї душі.

І я знала…

Знала, що це — правда. Безумовна, безмежна, непохитна. Як небо над нами. Як дихання в мені.

У ту мить весь світ звужувався до цього затишного вогника, його усмішки, прохолоди його тіла поруч.

Ми не говорили про війну. Не згадували про обов’язки.

Тільки він. Тільки я.

Його пальці ковзали моїм волоссям. Його очі світилися, коли я засинала у нього на плечі.

Це була ніч без героїв, без місій, без магії.

Ніч, коли я була просто Енжела. Просто кохана жінка.

А він — мій дім.

Я опустила погляд на руку.

Каблучка.

Її тонке срібло з вишуканим гравіюванням давнини.

Ми стояли у вітальні його сімейного особняка, в колі найрідніших. Того вечора, коли він освідчився. Пам’ятаю, як його голос тремтів — не від страху, а від глибини почуттів, які він вкладав у кожне слово.

«Не обіцяю, що завжди буде легко. Але я обіцяю — що завжди буду поруч. Скільки б нам не лишалося.»

Я сказала «так» без жодних сумнівів. Бо він — моє життя.

Я провела пальцем по витонченому візерунку на кільці. Срібло ніби обпікало шкіру.

Я знала, на що йшла.

Без вагань, без жалю — я віддала б життя за безпеку тих, кого люблю.

І саме це зараз і відбувається.

Я тут. Залишена, відірвана від усього, що було моїм.

Але вони — живі.

Вони мають шанс.

І якщо моя присутність тут — ціна за їхнє життя…

Я сплачу її знову. І знову.

Бо їхня усмішка важливіша за мій біль. Їхнє «все добре» — важливіше за моє «я більше не можу».