Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Тихий дотик до плеча змусив мене легенько здригнутися. Я не озирнулася. 

— Та пані… це і є та сама Фрея? — мовила я, не зводячи погляду з горизонту.

— Так, — тихо відповів Аелар.

Мої пальці стиснули камінь.

Неймовірно. Фрея. Та сама Фрея. Альв з майже забутих легенд. Та, що закохалася в Ларана, подарувала йому Дар магії…. і та, що згодом сама ж його замкнула у вічному полоні. Вона… досі жива. Скільки ж їй земних років, чи радше тисячоліть? Вона тут. Була в тій залі. Слухала. Дивилася на мене… на світ моїми очами, на війну за яку несе відповідальність. 

— Тепер залишається лише чекати, — прошепотіла я, не впевнена, кому саме це кажу — йому, собі чи безмежному небу Альвхейму.

— Так, — ледь чутно відгукнувся Аелар. — В тебе все вийшло.

Він обійняв мене за плечі — міцно, впевнено, по-домашньому тепло. Мовби прагнув втримати мене на землі, поки думки здіймалися у вир емоцій.

А в мені клекотіло.

«Благословенна», — сказали вони. «Голос і Очі». Вибрана Творцями. Але чому я? Я, проста дівчина з роду, що давно втратив своє коріння. Я, яка лише нещодавно дізналася, ким є насправді. Що я можу? Я боюся. Я втомлена. Я просто хочу, щоб усе це скінчилося…

Але водночас — я відчувала. Щось більше. Глибоке, давнє, сильне. Немов у мені прокинувся голос предків, спогад крові, віра всіх, хто прийшов до мене в снах. Це було не тільки моє. Це було їхнє — тих, хто загинув, кого забули, хто сподівався. Їхній біль, їхня надія, їхня воля.

— Здається, — ледве чутно мовила я, — я все ще не вірю.

***

Години тяглися, мов густий мед, що не стікає, а зависає між пальцями. Я сиділа на терасі, загорнута у тишу, що здавалася оглушливою. Усередині ж усе пульсувало, бурлило, вирувало — енергія, спогади, тривога, очікування, страх, гнів. Я хотіла кричати, хотіла діяти, вирушити негайно, але була змушена чекати. І лише мої руки видавали внутрішнє напруження — зчеплені міцно, аж кісточки біліли.

Небо повільно палахкотіло барвами — від ніжного рожевого до кривавого помаранчевого. Світ затихав у передвечірній красі. І лише коли сонце торкнулося краю горизонту, до мене прийшли. Нарешті.

Я мовчки підвелася. Серце гупало в грудях, як у битві. Крок за кроком я прямувала знайомими коридорами, які сьогодні здавалися зовсім іншими. Як і я сама.

Стоячи посеред зали, я раптом зрозуміла — щось змінилося. Не лише в мені, а й навколо. Погляди, які ще зранку ковзали по мені з обережною приязню, прихованою цікавістю чи просто байдужістю, тепер стали інакшими. Я відчувала це всім тілом — у тому, як трохи нижче схиляли голови, як погляди ставали глибшими, як присутні мимоволі відступали на крок, ніби визнаючи простір, що тепер належить мені. У повітрі більше не було сумнівів — лиш повага. І визнання. Мене більше не ставили під сумнів. Вони бачили в мені щось більше, ніж дівчину з Землі. І я сама відчувала себе іншою.

Королева підвелася з трону, і її голос залунав урочисто, дзвінко, немов мелодія зі срібла.

— Я, королева Алеїне, Берегиня Небесної Сфери, оголошую своє рішення.

Моя шкіра вкрилася мурахами. Здавалося, що кожне її слово — як крапля води в пустелі, на яку я так довго чекала.

— На Землю буде відправлений загін, в його складі будуть як воїни, так і Альви, що допоможуть зціленням та іншими потребами. Очолить цей загін — аель Аелар.

Моє серце застрибало, а дихання нарешті вирвалося з грудей полегшеним зітханням. Все ж таки вдалося. Я не змарнувала цей день, ці зусилля, цей біль.

Я з силою розтиснула пальці — вони були затерплі, ніби тримали невагому, але тяжку тінь страху весь цей час.

Вдалося.

Я змогла переконати їх. І тепер — вони будуть з нами. Ми не одні. Може, ще не все втрачено. Може, ще є кого рятувати…

Я вперше за довгий час дозволила собі надію.

— Загін пробуде там стільки, скільки буде необхідно, — продовжувала королева, і її голос був спокійним, мов гладь озера.

— Дякую! Дякую вам! Коли ми вирушаємо? — я відчула, як у грудях знову розквітає віра.

— Загін вирушить завтра ввечері. Нам необхідно трохи часу на підготовку. Але ти залишаєшся.

Я здригнулася.

— Перепрошую? — мій голос зірвався.

— Ти залишаєшся в Альвхеймі.

— Але чому?! — обурення піднялося в мені хвилею. — Я маю бути там! Я навчена боротися, я пройшла через пекло!

— Ти потрапила сюди, хоча не мала на це права, — спокійно, але невблаганно мовила королева. — І ти повністю розкрила в собі магію Альвів. Тепер ти не можеш більше ніколи покинути Альвхейм.

— Але ж там мій дім! Там моя сім’я! — я зробила крок уперед. — Я не можу…

— Тепер це твій дім. І ми — твоя сім’я. Звикай. Така ціна.

Перед очима пронеслись обличчя… моїх друзів… Джакор, Семюель, Сібіл, Глорія, Ділан, Еван… Сім’я, заради якої я боролася, заради якої жила. Їхні голоси ніби долинали з іншого світу — далекого, недосяжного. Я втечу. При першій же нагоді. Я не залишусь у цій утопії. Я не здамся.

— І не думай ослухатися, — голос королеви прорізав повітря, мов криця. — Віднині ти більше не Берегиня Серця Атлантиди. Твій ключ більше не відчинить брами. І ніхто тобі не допоможе. Навіть Аелар.

Я похитнулася.

— Мені… це не потрібно, — прошепотіла я, не в змозі дивитися їй у вічі.

— Мені дійсно шкода, — зітхнула королева, і в її голосі вперше почувся натяк на людяність.

— Тоді я зречуся магії! Відмовлюся від неї, як це зробила моя мама! — голос зірвався на крик. — Мені не потрібна ця сила, якщо за неї така ціна!

— Це нічого не змінить, — спокійно, майже з жалем відповіла королева. — Навіть без неї ти залишишся тут. Ти вже не просто донька Альва, Енжело. Ти — Благословенна Творцями. І цю печатку не стерти.

Моє дихання стало рваним. Земля, дім, люди, яких я люблю — усе вислизало крізь пальці.

— Це остаточне рішення, — продовжила вона. — Ми виконаємо твоє прохання. Ми зупинимо Ларана. Ми допоможемо світу, який ти так прагнула врятувати.