Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Розділ 25. Ціна 

— Вона бреше! — вигукнула стара жінка, її голос пролунав гарячково, мов ляпас.

Я різко перевела на неї погляд. Вперше бачила її — зморшки, мов глибокі тріщини часу, покривали її обличчя, очі палали фанатичною люттю.

— Це неможливо! — не вгамовувалась вона. — Ця дівчина хоче звалити на нас провину за власні гріхи!

— Я кажу правду, — відповіла я, голосно, але без крику, з тією холодною впевненістю, що проростає з болю.

Королева підняла долоню — і залу одразу огорнула напружена тиша.

— Ти проникла до нашого дому обманом. Тепер звинувачуєш нас у падінні світу Семінів і ще й хочеш, щоб ми повірили, ніби Ларан вирвався на волю? — її голос був спокійним, та в ньому читалась образа й зневіра. — Невже ти вважаєш нас такими наївними?

— Це правда, — повторила я, витримуючи її погляд, не кліпаючи.

— Годі! — голос королеви гримнув, мов удар блискавки. — Це вже поза межами терпіння!

— Але ж я…

— Я сказала досить! Ми вислухали тебе. Та що б не коїлося на Землі — це не наша справа.

— Ви мусите виправити те, що колись накоїли! — вигукнула я, і мій голос затремтів — від гніву, болю й безсилля.

— Замкнути її! — різко кинула королева охоронцям.

— Ні! Зупиніться! — Аелар ступив уперед, ставши між мною та вартовими. — Вона говорить правду. Ларан вирвався. І світ уже палає від його божевілля.

— Вона отруїла його розум! — знову заверещала стара, показуючи на мене пальцем, що тремтів від люті.

Раптово всередині мене щось здригнулось. Вібрація — ледь відчутна спочатку — миттєво почала наростати, перетворюючись на гул, що заповнив мої груди, череп, саме серце. Скроні стиснув невидимий залізний обруч, а чоло запекло так, ніби туди втиснули розпечене тавро.

Я застогнала і впала на коліна, хапаючись за голову. Усе тіло тремтіло — ніби розривалося зсередини.

— Що ви з нею робите?! — закричав Аелар, кидаючись до мене. Його руки торкнулися моїх плечей, стали щитом між мною та рештою світу. — Припиніть це! Негайно!

— Це не ми, — королева озвалася спокійно, але в її голосі чулася тривога.

А вібрація продовжувала наростати. Вона поглинула все, що було мною. І тоді я закричала — не від болю, а від сили, яка розривала мене зсередини. З криком я вивільнила хвилю енергії, наче потужний спалах блискавки пройшовся залом.

Моє тіло підкинуло вгору. Усе — біль, страх, навіть звук — зникло. Я зависла в повітрі, і лише приємне поколювання шкіри нагадувало, що я ще існую. Згори лилося сріблясте світло — тепле, майже живе. Воно огорнуло мене м’яким шовком, заспокоїло кожну клітину, і ніжно опустило на землю.

— Благословенна, — пролунав гомін зі всіх куточків зали. Наче самі стіни промовляли. — Благословенна…

Аелар повільно наблизився, став переді мною на одне коліно й схилив голову.

— Творці благословили тебе, Енжело, — прошепотів він, і в його голосі тремтіло щось схоже на обожнювання.

Я підвела погляд. Розуміння спалахнуло в мені раптово, як зірка в темряві. Я знала. Я точно знала, що маю зробити. І що робити мають вони.

— Дивіться, — мовила я, і вʼязь сили розгорнулась довкола мене, торкаючись усіх у залі.

Слова не спрацювали — серця їх були зачинені. Тоді я просто відкрила їм те, що несла в собі. Потік спогадів — справжніх, болючих, без прикрас — вирвався з мене і злетів у повітря, немов жива картина.

Смерть. Кров. Порожні очі матерів, що ховали дітей. Згорілі домівки. Розпач. Самотність. Віра, що згасала, мов свічка під холодним вітром.

Я змусила їх дивитися. Хай побачать, хай знатимуть. Бо тепер це вже їхній біль теж.

У залі запала тиша. Здавалося, навіть птахи, що досі дзвінко щебетали за вікнами, зненацька завмерли, відчувши напругу. Повітря стало важким, мов перед грозою. Усі погляди — приголомшені, недовірливі, зачаровані — були прикуті до мене. Всі, окрім одного.

Королева мовчки вдивлялася в стару жінку, що стояла трохи осторонь, наче вирвана з іншого часу.

— Аранель Фрея, як ви це поясните? — тихо, але надзвичайно владно промовила Її Величність. Її голос луною рознісся залом, немов суд.

Фрея не відповіла. Лише хитала головою, ніби намагаючись скинути з себе невидимий тягар. Очі, бліді від століть, втратили будь-який блиск — у них тепер читалася лише порожнеча, страх і глибока розгубленість.

Королева перевела погляд на мене. Він був іншим — не суворим, а глибоко уважним, майже ніжним.

— Благословенна Енжело, — її слова лягали, мов кришталь на оксамит. — З волі Творців ти стала Голосом і Очима. Ми побачили. І тепер віримо. Якої допомоги ти потребуєш?

Тепло, що досі обіймало моє тіло, не відступало. Воно струмувало в кожній клітинці, заспокоюючи, огортаючи ніжністю. Я стояла нерухомо, все ще не вірячи до кінця в те, що сталося. Благословенна? Голос і Очі? Це звучало велично. І страшно водночас.

— Від імені Ордо, я прошу вас… допоможіть у боротьбі з Лараном і його армією, — мовила я. Голос був тихим, але кожне слово падало в простір, мов крапля чистого срібла.

— Ми про це подбаємо, — сказала королева і коротко кивнула. — Моє рішення ти почуєш згодом. А тепер… залишіть мене наодинці з аранель Фреєю.

***

Я не пам’ятала, як опинилася у своїх покоях. Все було розмитим — коридори, голоси, погляди. Наче моє тіло йшло саме, а свідомість блукала десь далеко. Наступне чітке відчуття — я стою навпроти розчиненого вікна, тримаючись за холодний край підвіконня, вдивляючись у неймовірний краєвид Альвхейму.

Гірські вершини здіймалися в небо, а численні водоспади спадали униз з легкістю і витонченістю, наче сріблясті стрічки, що розпліталися у вічність. Повітря тремтіло від гармонії — пташиний спів, шелест листя, спокійний гомін альвхеймської мови, яку я тепер ніби розуміла не вухами, а серцем.

Я зробила глибокий вдих. У грудях щось тремтіло — не страх, не біль, а щось зовсім інше… розгублене усвідомлення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍