Метьюз Джейсон - Червоний горобець

— Як же люб’язно з вашого боку, та й з боку Москви також, — сказала ЛЕБІДЬ, простягаючи келих, щоб він налив їй ще вина. — То ви принесли мені… вітаміни? Скажіть, що так, Анатолію, і я дуже зрадію.

Голову згадався агент, якого він якось курирував у Східному Бейруті, маронітський християнин, котрий настільки звик вимагати грошей і подарунків в обмін на інформацію, що ситуація стала просто нестерпною. Голов наказав команді КГБ «Вимпел» скинути його, привісивши тягар, з Голубиних скель, далеко за позначкою глибини у чотири з половиною сажні. Він поглянув на ЛЕБЕДЯ і замислився.

— Маю гарні новини, — сказав Голов.

Він налив ще один келих вина і сів біля неї на маленькому вельветовому дивані. З кишені куртки дістав довгасту коробочку і поставив її на стіл. Він відкрив коробку й показав їй елегантну ручку, що лежала на підставці з блідо-блакитного шовку. Це була «Montblanc Etoile», з чорним корпусом у формі пісочного годинника, блискучим ковпачком кремового кольору й фірмовою білою зірочкою «Montblanc», інкрустованою на кінчику. На краю тримача для кишені містилась бездоганна перлина акоя. Буше потягнулася до ручки, сказавши:

— Яка краса.

Голов м’яко перепинив її, затримавши за зап’ястя й відвівши руку.

— Ця ручка дуже гарна, — сказала ЛЕБІДЬ. — Але я просила щось, що я зможу випити — пігулку.

— Немає ніяких пігулок, — дещо грубувато відказав Голов. — Ми погодились на ваше доволі неочікуване прохання, і це саме та річ, яку ми вам дамо.

Він підняв ручку й узявся кінчиками пальців за перлину.

— Треба міцно взятися за перлину, — сказав він. — І потягнути плавно, але сильно…

Зненацька перлина від’єдналася. Вона кріпилася до кінця голки довжиною в дюйм, що висковзнула з каналу зі спіднього боку тримача. Голка була кольору обпаленої міді, начебто її потримали над вогнем. Голов застромив голку назад до сховку в тримачі й міцно притиснув перлину, доки не клацнуло.

— Що це? — спитала Буше. — Я просила щось просте.

— Тихенько, я зараз усе поясню, — відрізав Голов.

У нього виникла дика фантазія дістати голку і встромити її в шию ЛЕБЕДЮ. Він вгамував себе.

— Ця голка вкрита природною сполукою. Вам потрібно лише якось пошкодити шкіру — дряпнути будь-де — й ефект буде негайний. За десять секунд. — Він звів руку, щоб зупинити її. — Ця річ куди ефективніша за пігулку. Будь ласка, забудьте те, що ви бачили у фільмах. Пігулка може втратити свою ефективність із плином часу; а з цим немає жодних проблем. — Він дав ручку Буше. — Тепер ви спробуйте дістати голку, — сказав він, ще раз поклавши руку їй на зап’ясток, — але дуже повільно й обережно.

Руки Буше злегка затремтіли, коли вона взяла ручку, зважила у руці, а тоді повільно, але рішуче потягнула за перлину, витягуючи її з затискача. Крихітна голочка тьмяно блищала, її загроза якимось чином акцентуалізувалася. Буше обачно вклала голку в сховок, притиснула і замкнула перлину. Повернулася до Голова, дещо стримано:

— Дякую вам, Анатолію.

Причепила «Montblanc» до спіднього боку блузи, між ґудзиками, і залпом допила залишки вина.

Напруженість моменту минула, її погляд пробігся кімнатою, зупинився на ліжку з балдахіном, а тоді перейшов на Голова.

— Хоч трохи зацікавлені? — спитала вона на його неймовірний жах.

Устриці Голова по-середземноморськи

Змішати свіже орегано, лимонний сік, панірувальні сухарі, оливкову олію і кришений сир фета з вершковим маслом кімнатної температури до утворення однорідної маси. Скачати й дати охолонути. Викласти устриці у відкритих мушлях на сіль і покласти у кожну по кружечку маси. Розігрівати одну-дві хвилини, доки не розтане масло. Полити устриці щойно видавленим лимонним соком.

32

Рим — це вохрові дахи і променистий мармур під правічним сонцем. Джмелине дзижчання motorini, що прошмигували крізь трафік, везучи на собі чорнокосих дівчат у крокодилових туфлях на підборах, сповнювало повітря. Генерал Корчной вдихнув його. Це було його старе поле для операцій, і він усе згадав. Замовив обід грубуватою, однак елегантною італійською. Домініка ніколи не чула про spaghetti alla bottarga, тож миска пасти, що вилискувала олією, присипана золотавою bottarga di muggine — ікрою лобані, — викликала у неї захват. Вона поглянула на Корчного, той кивнув, задоволено. «Це зовсім не те, що російська ікра», — подумала вона.

Вони сиділи у «La Taverna dei Fori Imperialі», що складалася з двох крихітних зал зі столиками, накритими скатертинами, пастельними фресками на білих штукатурених стінах і встеленою полірованою чорно-білою плиткою підлогою. Ресторан стояв на півдорозі до Віа Мадонна дей Монті — вузької, стародавньої вулиці у вічному затінку обшарпаних багатоквартирних будинків з пекарнями і теслярськими майстернями на перших поверхах, навколо яких витав запах свіжого хліба і тирси.

Домініка мала день до того, як вийти на НШ, передати своє повідомлення і лишити номер телефону. Корчной уважно стежив за нею перед і після контакту — спокійна й упевнена, — і йому це сподобалось. На вулиці на неї найшло пожвавлення, щоки почервоніли, в широко розплющених очах відбивалося мерехтіння дюжини фонтанів у формі дельфінів.

Корчной односторонньо змінив план операції, щойно вони виїхали з Москви. Він тихенько наполіг, аби вони вийшли на перший контакт з американцями на вулиці, а потому використовували для розмов орендовану ЦРУ квартиру.

— Пробач мені, але я не довіряю твоєму дядькові, та й Зюганову теж, — сказав Корчной Домініці під час післяобідньої прогулянки.

Вони неквапно минули Форум дорогою, вкритою sanpietrini (бруківкою), пройшли вузькою алеєю, дивлячись, чи немає за ними хвоста. Вкинули євро в олов’яну коробку і спустились у Мамертинську в’язницю, уявляючи собі, як святого Петра спускали в темницю крізь отвір, вирізаний у камені на Капітолійському пагорбі. Вигляд в’язниці засмутив росіян, і вони швидко пішли геть, назад до сонця.

Прогулюючись по району, вони засікали час, за який проходять певну дистанцію, аби переконатися, що за ними не стежать зонально. Корчной говорив із нею, подеколи спиняючи, щоб покласти руку на плече. Він розповідав про життя, про те, як працював на ЦРУ з Росії, перебуваючи непоміченим всередині Служби. Вони сіли на лавку біля обеліска, їли ґранітас — кавове морозиво, — кидаючи швидкі погляди на свої годинники, перехожих і припарковані машини, а Корчной тим часом розповідав їй про те, як шпигун повинен розрізняти ризик і безрозсудство, а ще про оцінку — а не беззаперечне прийняття наказів твого керівника з ЦРУ.

— Це твоє життя, твій добробут, — сказав Корчной. — Зрештою, лише тобі вирішувати, що і як робити.

Римське сонце розслабило її, і вона розповіла Корчному більше про Гельсінкі, про свою діяльність, про те, як їй живеться з таємницею, з цим солодким холодом, сказала вона, дивлячись на ріжок замороженого еспресо в руці. Про Нейта вона говорила стримано, бо не знала, які він має почуття до неї, та й своїх до нього також достоту не розуміла. Невже він вбачає в ній насамперед агента, і лише потім — тимчасову коханку? Їй було надто важко, і Корчной бачив це, знав.

Генерал говорив про стриманість, обачність і терпіння — трійцю, завдяки якій він чотирнадцять років протримався як агент ЦРУ. Про те, що вони «працюватимуть разом», не розмовляли, та й не намагалися означити своє подальше партнерство. Обоє знали, що агенти дуже рідко працюють