Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Як ти?

Вона знизала плечами: як може відчувати себе той, хто втратив частину себе?

— Нормально.

— Брехати так і не навчилась, — Індгарт усівся поруч й відкинувся на руках. — Знаєш, — додав він трохи згодом, — а я тепер не можу проникнути до тебе в голову. Ніби натикаюсь на безкінечну непроникну стіну, в якій немає ні найменшого недоліку. Щитові Саміра до того далеко.

— Хоч якась користь від втрати магії, — Арніка видавила з себе посмішку й відвернулась.

— Ну що ти, — він поклав руку їй на плече, — не все так погано. Я думаю. Чари не зникли, Арніко, вони просто ніби заморожені. Пройде час і вони повернуться.

— Сподіваюся, — похмуро відізвалась дівчина, упираючись виском йому в плече. Індгарт погладив її по спині.

— І чого такі кислі обличчя? — Антаїр кинув поруч з ними на трухляве листя спальника й опустився навпроти. — Когось саламандра з’їла?

— Кровосос висмоктав, — огризнувся Індгарт. — Що тобі, п’явка?

— Їсти приніс, — Антаїр ніяк не відреагував на його викид. — Поїжте перед ночівлею, а там і з вартою розберемося.

— Уч який турботливий, — пробурмотів Індгарт, але простягнуту сумку забрав і занурив в неї руку. — Арніко, що будеш: в’ялене м’ясо чи грушу?

Вона знизала плечами. Апетиту не було. Лише пустка розширювалась і пожирала зсередини. Як вогонь, коли підпалюєш аркуш паперу. Він пожирає целюлозну матерію, жадібно обсмоктуючи кожен шматочок, кожний кутик, не залишаючи по собі нічого окрім дрібки сірого попелу.

Згадавши про папір, вона стукнула себе по лобу й дістала з-за пазухи мішечок з каменями, поклала його на коліна, розв’язала й дістала з нього маленький обривок із кривою фіолетовою лапкою.

— Антаїре, — вона простягнула клаптик йому, — тримай. Це твоє.

Він повернувся до неї, з рота в нього стирчав добрий шмат в’яленого м’яса. Арніка кивком указала на малюнок в руці. Антаїр обтер руку об штанину й забрав папірець.

— Шаку-у.

— Нащо ти носиш з собою малюнок голчастого огірка? Це якийсь новий вид вампірської їжі? Мальовані криваві огірочки? — скептично вигнувши брову, запитав Індгарт. Руками він нишпорив в сумці.

— Це ведмедик, — відповів Антаїр, пережувавши м’ясо й витерши рота рукою. — В Ніксорії в мене залишилась не лише дружина, — він з сумом погладив в пальцях малюночок.

— Син?

Антаїр похитав головою.

— Дочка. Віктерія.

— Скільки їй?

— Весною буде дев’ять, — він гірко всміхнувся, не зводячи погляду з фіолетових голок намальованої шерсті. — Вона намалювала це за кілька днів до того як їх, кхм… за кілька днів до того, як я поїхав до Сермізу з моїм королем, — він замовк на хвилю, а тоді додав. — Я сумую.

— Вона також сумує, я певна, — Арніка поклала долоню йому на коліно, воно тремтіло чи то від холоду, якщо вампіри здатні відчувати холод, чи то від внутрішнього смутку й прихованих переживань. Залишити вдома вагітну дружину з малолітньою дитиною й поїхати світ за очі…

— Так… — Антаїр кивнув й відкусив ще м’яса. На кілька хвилей знову запанувала тиша, порушувана лише чавканням та хрумтінням коней, яким вперше за весь час перепало чимало яблук в додачу до звичного вже сіна й пожухлої від морозу трави.

— Коли Наташа народжувала Віктерію, я дуже боявся, — почав Антаїр, не зводячи очей з лапки. — Вона була смертною, хоч і відьмою. Віктерія напівкровка, — пояснив він.

— Я думав, напівкровки-вампіри то лише вимисел?

— Я теж так думав, — кивнув Антаїр й всміхнувся. — А потім Таша завагітніла. Вона не хотіла ставати безсмертною і я поважав її вибір. Але смертна могла не пережити вагітність. Я умовляв її перервати.

— То ти обернув її?

Антаїр похитав головою.

— Ні. Вагітних обертати заборонено — надто високий ризик для тіла. Та й плоду приходить кінець. Вона виносила. Нам пощастило. Наташа була відьмою, некромантом. Її дар втримав їх на цьому боці.

Поруч пролетіла невелика зграйка круків. Шелест крил на мить порушив мертву тишу лісу аби залишити її по собі, все таку ж жахаючу й неосяжну.

— Вагітність пробігала стрімко й випила ледь не всі соки з неї. Вона могла вмерти. Ми тоді щойно одружилися і я добивався дозволу на те, щоб обернути її.

— Вона ж не хотіла.

— Коли постає вибір: жити й бачити як росте твоя дитина й вмерти — вибір очевидний, — Антаїр хмуро подивився на Арніку. Темно-сіра райдужка тиснула сильніше відчуття провини, що впало на неї після різанини на балу в замкові Лалатійєна.

— Вибач, — вона знітилась.

— Ти просто ще надто юна, щоб це зрозуміти, — вступився Індгарт. — То Наташа тепер вампір?

— Так, — Антаїр вдячно всміхнувся Індгарту. — Пологи були складними й мені довелося почати процес обертання Таші з першими сутичками.

— Ти ризикував, – кивнув Індгарт. Як представник ворогуючої раси він мав значи чимало про вампірів. Вчинок Антаїра здивував його. Арніка була готова заприсягнутися, що в цей момент ельф відчував певну заздрість до вампіра. Він ризикнув і отримав те, що хотів. Індгарту ж отримати бажане поки не вдалося.