Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

***

— Запалювати вогонь така собі ідея, — відповів Антаїр на пропозицію Арніки зварити чаю й чогось гарячого на вечерю. — Мінотавр хоч і старий, але люті в цих істот не вбавляється з віком. Не дарма Боги винищили увесь їх вид.

— Я думала, що їх через жагу до завоювань і звірських убивств прибрали, — відповіла дівчина, розплутуючи вузол на клунку й розкладаючи на землі спальники. Вони рухались майже весь день й зупинились лише коли коні почали куняти й противитися йти далі. Ліс з бурхливою річкою та захисними деревами залишилися позаду. Залишилася лише тривога й здогадки про те, як Вести змогли пробратися до замку непоміченими.

— Не лише, але так, це одна з основних причин, — Індгарт знімав з коней в’юки й розплутував клунки зі спальниками трохи поодаль, але це не заважало йому кричати у їх бік так, що не те що Мінотавр, болотяниці на тому боці Болота чули б.

— Взагалі, Мінотаври ніколи не вирізнялися особливою товариськістю, – відмовив Антаїр. Свої речі він уже згрузив з коня й припнув його біля клена. Тепер же вампір прийнявся начищати зброю. – В них була власна теорія бачення світу й світобудови.

— Але ж не могли вони просто так от взяти й напасти на інші раси?

Індгарт на запитання лише розсміявся так, що аж коні попідстрибували, а Антаїр всміхнувся.

— Чому ж? Могли.

— Точніше, — додав Індгарт з надто серйозним виглядом, — саме це вони й зробили.

Антаїр поклав меча на коліна й повернувся обличчям до Арніки. Його очі віддавали сірим. Чоловік згадував щось сумне. Арніка розплутала клунок й опустилась на сінник обличчям до нього. Згодом, коли Арніка думала вже, що розмову закінчено, вампір раптом продовжив:

— Коли болотяниці й песиголовці ще не були такою рідкістю, Мінотаври заявили, що мають цілковите й абсолютне право на господарювання над усіма відомими тоді землями.

— Так, — погодився Індгарт, він все ще порався поряд з кіньми, — мені няня розповідала. Вони висунули людям умову: або вони уступають їм Континент, або вони змусять їх відступити аж за кордони Сніжної землі.

— Я завжди думала, що землі за межами Континенту вигадка.

Індгарт набрав у рота слини й сплюнув собі під ноги.

— Аби не так.

— Про землі за Великою Водою перестали говорити аби уникнути нової Великої Війни, — пояснив Антаїр. — Все-таки немало грошей та зусиль докладається аби торговці зберігали мовчання.

Вітер ставав злішим й бив холодними пальцями прямо в обличчя.

— Але який у тому сенс? — не зрозуміла дівчина. — Хіба не краще, аби всі знали про те, що є за межами? Що в цьому поганого?

— Щоб жодному правителю не вдалося в голову, що десь там, де наші ноги не ступали, є синіше небо, гарніші дівки й коні більш дужі за наших.

— От і треба все вам вампірами через дівок пояснювати, — невдоволено пробурчав Індгарт.

— Ніби у вас, ельфів, немає нічого такого, про що мріють завойовники-невдахи.

— Ельфи не завойовують чужих територій, — відізвався Індгарт, перевіряючи міцність вузла, яким він примотав повіддя Гордого до всохлого клена.

— Ти ба, які благородні!

— Хай там як, — Індгарт пропустив шпильку повз вуха, — але після того, як Мінотаври розв’язали Велику Війну й фактично змусили Древніх Богів покинути Континент, їх вид почав скорочуватися.

— Спершу жінки втратили здатність народжувати, а ті, хто носив під серцем, вмирали в пологах разом із дітьми, це я знаю. Мені бабця перед сном в читала.

Чоловіки здивовано на неї витріщилися. Індгарт аж присвиснув.

— Цікаві вона тобі казочки розповідала.

— Бабця не любить казок, — пояснила Арніка. — Вона каже, що в них надто багато лестощів злу й мало справжнього опису вчинків того, що називають добром.

— Мудра жінка, — протягнув Антаїр.

— Бідою тягне.

— Треба поставити захисне коло, — відізвався Індгарт, опускаючись навпочіпки аби перешнурувати чобіт.

— Добре, — Арніка підвелась й узяла до рук атам, як в мозкові прослизнуло розуміння й кинджал випав з пальців. Антаїр ледь устиг підхопити її.

— Ти чого? — в сірих очах плескалось хвилювання.

— Забула, — тихо розсміялась і вивільнилась з тренованих рук. — Сьогодні без мене.

Арніка просунула повз Антаїра, забрала з групи спальників свій, віднесла подалі, кинула його на землю й усілась на ньому, обпершись об засохлу акацію. Її товсті гілки грізно рипіли на вітрові й гулко бились одна об одну.

Увесь ліс в Лощині був мертвим, випаленим великою силою, позбавленим життя однією волею тих, кому ще вчора поклонялися й приносили жертви. Прямісінько як Арніка: ще вчора далеко не найслабша відьма свого кругу, сьогодні не могла зчарувати навіть просте оборонне закляття — нічим. Вона зі стогоном проковтнула гіркий клубок в горлі.

Перед обличчям з’явилось яблуко. Його гладкий бік червоно виблискував у світлі західного сонця.

— Поїж, — сказав Індгарт, махаючи ним у неї перед носом. Арніка нехотя взяла яблуко й відгризла чималий шмат.