Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Розділ 21. Зв'язок ворожих рас

 

На кордон Лісу вони прибули під конвоєм щойно сонце визирнуло з-за горизонту й небо на сході зафарбувалося в колір перестиглої малини, надто яскравий для пізньої осені. Індгарт з Лалатійєном назвали охоронців необхідним засобом безпеки, враховуючи вечірню трагедію, але Арніка відчувала себе так, ніби це було зроблено, бо не її потрібно було захищати від можливого нападу, а ельфів від неї. І ця думка не давала спокою.

— Індгарте, синку мій, Лалатійєн стиснув Індгарта в обіймах. — Знав би ти, як не хочеться відпускати тебе з Лісу. Тепер коли його доля лише в твоїх руках. Якщо з тобою щось станеться, Триєдинство залишиться без нащадків. Нами нікому буде правити.

Лалатійєн скосив погляд повз неї на Антаїра. Вампір намагався приструнити свого коня. Обличчя короля смикнулось в недовершеній гримасі суміші болю й жаги помсти.

— Може спалахнути громадянська війна, — Лалатійєн перейшов на шепіт, так щоб почути його могли лише ті, хто стояв поруч. — Будь обачний і повертайся, мій кунду.

— Так, мій королю.

Індгарт схилив голову в поважному поклоні й підморгнув Арніці. Вона ніяково всміхнулась. Чути подібне чужинці точно не призначалося. Але, якщо король все ж вирішив знехтувати необхідною обережністю, то це означало, що ризик від спалаху війни перевищував можливу шкоду від людки, яка не встигне й рота відкрити, аби розповісти комусь про це, як її голова покотиться притоптаним кіньми ґрунтом.

— Скажи, мені, синку ще таке: Сульха з тобою не говорила під час танцю?

Очі правителя наповнились надією, яка зникла з вітром варто було лише Індгартові похитати головою.

— Нажаль ні, мій правителю. Нілла не була моєю Парою.

— На краще, на краще, — він схвально кивнув й жестом дав команду збиратися. — Може є шанси на втримання влади.

Ще вночі убитий горем осиротілий батько, який колихав на руках бездушне тіло власної доньки, сьогодні роздумував про її смерть, як вигідний збіг обставин на політичній арені. Корисливість й честолюбство дивували. Та як би це не обурювало Арніку це не обурювало, вона примусила себе мовчати. В кожного своя правда, воля і роль в химерній виставі життя. Ми не в праві судити інших за те, що вони просто несуть свій хрест так, як того велять статус і традиції.

Над вухом хмикнули.

— Мене колись інфаркт хватить! Ти можеш ходити не так тихо?

— От коли схватить, тоді й почну, — хмикнув Антаїр. – А поки мені подобається тебе бісити.

— Біс би тебе трогав, – кинула Арніка, здригаючись від строгого погляду Лалатійєна.

— Злякається, – розсміявся вампір.

Він встиг перевдягнутися в звичний криваво-червоний каптан й свіжу льняну сорочку.

— Якщо ви закінчили, — він окинув оком їх з Лалатійєном, який все ще тримав її кисть в блідих пальцях, — нам пора вирушати. Шляхом до гномів ще треба нанести візит болотницям.

— Так, ми вже.

— Арніко, — Індгарт виставив перед нею руку, — зачекайте мене біля коней. Хочу перекинутися кількома словами з королем.

Не дивлячись в їх з Антаїром сторону, він ступив крок до правителя й щось тихо почав йому говорити. Вампір же гордо повернувся на каблуках й під недоброзичливі погляди ельфів простував до припнутих під кущем смородини коней.

Ромашка щипала останню в цьому крузі зелену траву й звернула на Арніку уваги не більше, ніж на остогидлу муху.

— Навіть хвостом не махнула, ненажера, — Арніка хлопнула долонею кобилу по крупові, але й на це не було ніякої реакції.

— А що ти хотіла? — засміявся Антаїр, розплутуючи повіддя Гнідого. Темне волосся спадало йому на лице, від чого чоловік смикав головою. — Щоб вона тобі як кішка об ноги терлась?

— Коли це ваша герцогська дупа стала такою дотепною, пане?

— Що ти щойно сказала?

— Показала зубки, — усміхнулась дівчина й висунула язика, на що вампір фиркнув.

— Не думав, що колись буду спокійно подорожувати з представником ворожого племені й їжею.

— Я б не назвав нашу подорож спокійною, — зморено видихнув Індгарт в нього за спиною.

— Ти швидко.

— Можемо рушати, Ваша Королівська Нащадність?

— Коли він почав кепкувати? — шепотом, але так щоб міг чути й Антаїр, спитав у мене Індгарт.

Я розвела руками.

— Сама не знаю. Може на нього так убивства діють.

— Ви ж знаєте, що я все чую. Мені абсолютно повністю начхати на те, що ви думаєте про мене й мою країну. Зараз все, що я хочу — це якомога швидше зібрати все каміння й повернутися додому. Думаю, в цьому ви будете зі мною більше ніж згодні.

— Диви, як псіхує, — Індгарт штрикнув мене ліктем в бік. — Але я з ним все ж згоден. Набридло вже якось колихатися на конях. А до найближчої станції саламандрового таксі далі ніж до Болота.

— Вони туди не їздять, розумнику, — зверхньо кинув Антаїр.

— Сам знаю. Все, по конях. Раніше рушимо, раніше закінчимо з цим усім.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍