Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— Тоді чому ж ви ниєте?

Замість прямої відповіді Келлі сказав:

— Містере Найвенс, як ви гадаєте: чоловіку з моїм черевом приємно походжати на людях без одежі?

— Та, мабуть, ні. Проте особисто мені це вже починає подобатися. Може, мені й не захочеться повертатися до попереднього стану — нагота економить час і забезпечує комфорт.

— Можете не турбуватися щодо повернення до попереднього стану. Ці зміни стануть перманентними.

— Що? Я вас не розумію. Ви сказали, що наші плани здійсняться, а тепер пророкуєте, що режим «Сонячна засмага» триватиме вічно.

— У дещо видозміненому вигляді — так.

— Щось я ніяк не збагну. Поясніть, будь ласка, бо я сьогодні якийсь тугодумний.

Келлі замовив ще два кухлі пива.

— Містере Найвенс, я ніколи не думав, що доживу до того дня, коли військова база перетвориться на табір засмаглих нудистів. Тепер, коли це сталося, я не маю жодної надії, що ситуація відкотиться назад. Бо ми вже не зможемо цього зробити. Ящик Пандори відкривається лише в один бік. Тому «вся королівська кіннота і вся королівська рать»...

— Не заперечую, — відповів я. — Ситуація вже не повернеться до свого колишнього стану. Але ви все одно перебільшуєте. Того дня, коли Президент скасує режим «Сонячна засмага», всі пуританські закони знову стануть чинними, і людину без штанів неодмінно заарештують.

— Сподіваюся, що ні.

— То ви вже якось спробуйте визначитися.

— А я вже визначився. Містере Найвенс, оскільки існуватиме можливість того, що якийсь слимак виживе, то кожен законослухняний індивід не забариться оголити все своє тіло на вимогу правоохоронців, інакше його можуть застрелити. І так буде не лише цього тижня і навіть не наступного. А й через двадцять років, і через двісті. Стривайте! — сказав Келлі, побачивши, що я збираюся його перебити. — Я не хочу ставити під сумнів ваші блискучі плани зі знищення слимаків, але перепрошую: як на мене, ви надто захопилися деталями, не помічаючи того, що вони є локальними й тимчасовими. Щоб не бути голослівним: ви складали плани з прочісування джунглів Амазонки, дерево за деревом? Вибачте, це лише риторичне запитання, — зауважив він. — Земля містить понад 100 мільйонів квадратних кілометрів суходолу, і ми не маємо можливості перевірити їх усі й зачистити від слимаків.

Чорт забирай, чоловіче, та нам навіть із пацюками не вдалося впоратися, хоча ми й старалися доволі довго. А ти-танці, вони хитріші й плодючиші за пацюків.

— Ви хочете сказати, що наша боротьба безнадійна? — суворо спитав я.

— Безнадійна? Аж ніяк. Хильніть іще пива. Я намагаюся пояснити, що нам доведеться навчитися жити із цим жахіттям, так само як ми навчилися жити з атомною бомбою.

Я пішов з їдальні розбитим і пригніченим. Мені хотілося знайти Мері й поговорити з нею. До мене дійшло, що одного дня вся моя «геніальна» діяльність піде коту під хвіст.

РОЗДІЛ 33

Нас зібрали в тому ж самому конференц-залі Білого дому, і мені пригадалася ніч після виступу Президента багато тижнів тому. Зараз у нараді брали участь батько, Мері, Рекстон і Мартінес. Із «наближених осіб» не було нікого, але їхні місця зайняли генерал-керівник нашої лабораторії, доктор Гейзельхерст, а також полковник Джибсі. Мартінес заклопотано намагався відновити свою репутацію, після того як довідався, що його не втаємничили в плани, до яких мало долучитися і його відомство.

Але ніхто не звертав на нього ані найменшої уваги. Всі прикипіли очима до великої мапи, яка й досі висіла на стіні. Минуло вже чотири з половиною доби після векторного десанту в рамках операції «Лихоманка», але долина Міссісіпі й досі палала рубіновими вогнями.

Я вже починав нервувати, хоча десант завершився незаперечним успіхом; ми втратили лише три літаки. Згідно з розрахунками, всі слимаки в досяжності прямого спілкування мали бути інфікованими три доби тому, причому двадцять три відсотки — дистанційним способом. Операцію розрахували таким чином, щоб охопити контактом вісімдесят відсотків слимаків протягом перших дванадцяти годин, здебільшого у великих містах.

Невдовзі паразити мали почати виздихати як мухи — якщо наші обчислення були правильними.

Зусиллям волі я змушував себе сидіти спокійно, сподіваючись, що за тими рубіновими лампочками крилися мільйони тяжко хворих паразитів — або двісті мертвих шимпанзе. Невже під час розрахунків хтось проґавив десяткову кому? Або відволікся побазікати? Чи може наша помилка була такою велетенською, що ми її просто не помітили?

Раптом одна лампочка спалахнула зеленим світлом якраз посередині мапи, всі очікувально напружилися. Одразу ж після цього почувся голос зі стереопередавача, хоча зображення при цьому не з’явилося.

«Говорить Станція Діксі, місто Літтл-Рок, — промовив зморений диктор із південним акцентом. — Нам терміново потрібна допомога. Всіх, хто нас чує, благаємо поширити це повідомлення: Літтл-Рок, штат Арканзас, охопила жахлива епідемія. Дайте знати про це Червоному Хресту. Ми потрапили до рук...», — голос затремтів і замовк. Може від слабкості сигналу, хтозна.

Я навіть дихати забув від хвилювання. Мері поклала долоню мені на руку й відкинулася на спинку крісла, явно бажаючи розслабитися. Радість була настільки великою, що поглинала задоволення. Придивившись, я помітив, що зелена лампочка загорілася не в Літтл-Рок, а західніше — в Оклахомі. Блимнули зеленим іще дві лампочки: одна в Небрасці, а друга на півночі, біля Канади. Почувся ще один голос, типовий гугнявий голос із Нової Англії — незрозуміло, звідки він взявся в червоній зоні.

— Трохи схоже на ніч виборів, еге ж, шефе? — спитав Мартінес.

— Саме трохи, — скептично погодився Президент. — От тільки в ніч виборів ми ніколи не отримуємо результати підрахунку голосів із Мексики.

У штаті Чіуауа спалахнуло кілька зелених лампочок.

— Ти диви — і справді! Що ж, доведеться після закінчення війни розв’язувати деякі дипломатичні проблеми, чи не так?

Президент не відповів, тож Мартінес, на моє превелике задоволення, заткнувся. Президент неначе говорив сам із собою. Відчувши на собі мій погляд, він посміхнувся й голосно продекламував відомий жартівливий віршик:

Великих бліх