Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

І так до нескінченності ведеться На всій землі.

Я усміхнувся з ввічливості, хоча, як на мене, то за поточних обставин цей віршик вийшов вкрай недоречним. Президент відвів погляд і сказав:

— Хто бажає повечеряти? Вперше за кілька днів мені страшенно захотілося їсти.

Під вечір наступного дня мапа була більше зеленою, аніж червоною. Раніше Рекстон наказав встановити в конференц-залі два екрани з прямим підключенням до Нового Пентагона. На одному висвітлювався відсоток готовності до масштабного десантування, на другому — прогнозований час висадки десанту. Час від часу цифри на ньому змінювалися то на пізніший час, то на більш ранній. Але протягом останніх двох годин вони більш-менш стабільно трималися на позначці 17:43 східного поясного часу.

Нарешті Рекстон підвівся.

— Я зафіксую його на сімнадцятій сорок п’ять, — оголосив він. — Дозвольте йти, містере Президенте?

— Звісно ж.

Рекстон додав, повернувшись до нас із батьком:

— Якщо ви, Дон Кіхоти, поки не передумали, то зараз саме час вирушати.

Я підвівся:

— Мері, дочекайся мене.

— Де? — спитала вона.

Ми домовилися заздалегідь, хоча й не без скандалу, що вона зі мною не піде.

— Місіс Найвенс, пропоную вам залишатися тут, — втрутився в розмову Президент. — Зрештою, ви ж тепер член нашої сім’ї.

Із цими словами глава держави подарував нам свою фірмову сліпучу усмішку.

— Дякую, сер, — сказав я.

На обличчі полковника Джибсі з’явився отетерілий вираз.

Дві години по тому ми вже заходили на ціль, і десантні двері відчинилися. Ми з батьком були останніми в черзі після молодих хлопців, яким випала реальна важка робота. Мої руки спітніли, і я відчував страх, наче перед першим у житті виходом на сцену. Мене проймав жах, бо я ніколи не любив стрибати з парашутом.

РОЗДІЛ 34

З пістолетом у лівій руці та шприцом з антитоксином у правій я ходив від дверей до дверей у призначеному мені кварталі. То був старий район Джефферсон-Сіті — практично одні лише нетрі, які складалися з багатоквартирних будинків, споруджених п’ятдесят років тому. Я вже зробив кільканадцять уколів і мав зробити ще двадцять, а потім вирушити на нараду до місцевої Палати представників. Ця процедура вже почала мені набридати.

Я розумів, чому взяв безпосередню участь, і це була не просто звичайна цікавість — я на власні очі хотів подивитися, як ці тварюки здихають! Я хотів спостерігати за цим процесом, бачити їх здохлими, і ця моя ненависть перевершувала всі інші потреби. Але тепер, коли я вдосталь надивився, як паразити здихають, мені захотілося додому, захотілося вимитися в душі і більше ніколи про це не згадувати.

Робота була неважка, але монотонна й нудотна. Доти мені не довелося бачити жодного живого слимака, хоча здохлих траплялося дуже багато. Я знищив одного підозрілого пса, який начебто мав горб, але я не певен, бо вже стемніло. Ми розпочали операцію незадовго до заходу сонця, а тепер стояла майже суцільна темрява.

Найгіршим був сморід. Сказати, що він скидався на сморід немитого, завошивленого й хворого людського тіла, — це не сказати нічого.

Завершивши обробку кімнат у багатоквартирному будинку, я гукнув «Готово!» для звітності й вийшов на вулицю.

Вона була майже безлюдною, бо переважна частина мешканців стирчали вдома й хворіли на лихоманку. Єдиним винятком виявився якийсь чоловік, що з пустопорожнім виразом очей зиґзаґами наближався до мене.

— Гей! — гукнув я йому.

Чоловік зупинився.

— Ви — хворі, але я маю те, що допоможе вам одужати. Простягніть руку.

У відповідь незнайомець вдарив мене своєю кволою рукою. Я обережно підсмалив його пістолетом, і він упав долілиць. На його спині виднівся червоний висип, залишений слимаком. Не торкаючись ураженої ділянки, я віднайшов смугу відносно чистої й здорової шкіри над нирками, вштрикнув туди інжектор, злегка нахиливши його, щоби зламати кінчик ампули. Всі ампули були запаяні під тиском, тому більше нічого не треба було робити. Я навіть не став витягувати шприц із спини і пішов геть.

На першому поверсі наступного будинку я виявив семеро людей, з яких більшість були в такому поганому стані, що я не став їм нічого пояснювати, а просто зробив їм уколи і поквапився далі. Перешкод на моєму шляху не виникало. Другий поверх виявився схожим на перший.

На третьому було три порожні квартири, в одній з яких мені довелося випалити замок, щоб увійти. Четверта ж виявилася жилою, якщо можна так висловитися. Там я побачив мертву жінку, яка лежала в кухні на підлозі з розбитою головою. Її слимак і досі сидів у неї на спині, точніше, не сидів, а лежав здохлий і вже починав смердіти. Я швидко відійшов від трупів і озирнувся.

У ванній кімнаті в старій допотопній ванні сидів чоловік середніх років. Голова його впала на груди, а вени на зап’ястях були розрізані. Мені здалося, що він мертвий, але коли я над ним схилився, він розплющив очі.

— Ви спізнилися, — глухо сказав він. — Я вбив свою дружину.

«Або прийшов надто рано», — подумав я.

Зважаючи на кількість крові у ванні та сіре обличчя незнайомця, було б краще, якби я прийшов на п’ять хвилин пізніше. Я поглянув на нього, роздумуючи, робити йому укол чи не витрачати часу.

— Моя маленька дівчинка... — знову озвався чоловік.

— У вас є донька? — гучно спитав я його. — Де вона?

Він тільки закліпав очима, але нічого не сказав. І знову впав головою на груди. Я заволав до нього, а потім притиснув великий палець до шиї, але пульсу не знайшов. Суто з милосердя я обережно просмалив йому голову під потилицею і вийшов.

Дитина була в ліжку в одній із кімнат — то була дівчинка років восьми, яку можна було б назвати гарненькою, якби вона не була хворою. Вона підскочила й закричала, називаючи мене