Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— Так, так, — заспокійливо мовив я. — Зараз татко тебе вилікує.

Я зробив їй укол у ногу; сумніваюся, що вона його відчула взагалі.

Я хотів уже йти, але вона знову гукнула мене:

— Пити хочеться. Хочеться води.

Тож мені довелося повертатися до ванної кімнати.

Коли я приніс дівчинці води, заверещав мій телефон, і трохи води розплескалося.

— Сину, ти мене чуєш?

Я простягнув руку до поясу і увімкнув телефон.

— Так, чую. Що сталося?

— Я в маленькому парку трохи північніше тебе. Зможеш прийти? У мене проблема.

— Іду!

Поставивши склянку, я кинувся прожогом із квартири, але раптом завагався — і повернувся назад. Я не міг залишити свою нову знайому, щоб вона прокинулася в цьому морзі — сама, з мертвими батьками в кожній кімнаті. Тож я взяв дівчинку на руки і, спотикаючись, спустився на другий поверх. Там я відчинив найближчі двері й поклав небораку на софу. В тій квартирі були люди, можливо, надто хворі, щоб турбуватися нею, але це було все, що я зараз міг вдіяти.

— Поквапся, сину!

— Іду, іду!

Вискочивши з будинку, я, не переводячи подиху, рвонув уперед. Зона відповідальності батька була поруч із моєю, тягнучись паралельно в північному напрямку й упираючись по фронту в один з отих крихітних парків, які часто можна бачити в центрах міст. Завернувши за ріг кварталу, я спершу не помітив батька і промчав повз нього.

— Сюди, сину, сюди, в машину!

Цього разу я почув його і в телефоні, і у відкритому вусі. Я різко крутнувся й помітив авто — великий аеромобіль, кадилак, дуже схожий на ті, які використовував наш Відділ. Всередині хтось був, але погано видно — це Старий чи не Старий. Я обережно наблизився, аж поки не почув:

— Слава богу! Я вже думав, що ти не прийдеш.

Я упізнав його по голосу.

Щоб увібратися всередину, я схилився перед дверцятами. І в цей момент він мене зрізав.

***

Прийшовши до тями, я виявив, що мої руки і ноги зв’язані. Я сидів у передньому пасажирському кріслі, а Старий — у водійському за кермом. Кермо ж із мого боку було заблоковане й прихилене до передньої панелі. Раптове усвідомлення, що авто летить, швидко розвіяло залишки сну.

Старий повернувся й бадьорим голосом спитав:

— Ну як — краще?

Я помітив слимака, що горбився у нього на спині.

— Та трохи краще, — підтвердив я.

— Вибач, що довелося тебе торохнути, — продовжив він, — але іншого вибору я не мав.

— Можливо.

— Наразі мені доведеться залишити тебе зв’язаним — ти ж розумієш. А згодом ми влаштуємося краще.

Він усміхнувся своєю звичною лиховісною посмішкою. Дивно, що його особистість проявлялася навіть зі слимаком на спині.

Я не став питати, що означало оте «влаштуємося краще». Я не міг і не хотів цього знати, тому зосередився поки що на дослідженні міцності моїх пут. Але дарма я сподівався: їх спорудив сам Старий, старанно і ретельно.

— Куди ми летимо? — поцікавився я.

— На південь, — відповів Старий і покрутив ручки на панелі управління. — Далеко на південь. Зараз увімкну автопілот і розповім тобі, що нас чекає в майбутньому. — Він на хвилину відволікся, а потім сказав: — Ось так... Вона стабільно триматиме заданий курс і швидкість підйому, допоки не вийде на ешелон дев’ять тисяч метрів.

Почувши про таку значну висоту, я швидко зиркнув на панель керування. Аеромобіль не просто був одним із багатьох автівок нашого Відділу: насправді він являв собою одну з удосконалених версій.

— Де ти роздобув це авто? — спитав я Старого.

— Відділ приховав його в Джефферсон-Сіті. Я перевірив — і виявив, що ніхто його досі не знайшов. Пощастило, еге ж?

З цього приводу я мав протилежну думку, але не став її озвучувати. Я продовжував роздумувати над своїми можливостями і знаходив їх десь у діапазоні між примарними і нездійсненними. Пістолета при мені не було — це я відчував із відсутності його ваги. А свій пістолет Старий, напевне, тримав біля себе з дальнього боку, бо мені його не було видно.

— Але найкращим було навіть не це, — вів він далі. — Мені повезло ще й тому, що мене взяв у полон, мабуть, єдиний неінфікований володар в усьому Джефферсон-Сіті, хоча у везіння я не вірю. Отже, ми знову на коні й невдовзі переможемо. Це — як грати дуже складну шахову партію за обидві сторони, — хихикнув Старий.

— Ти так і не сказав мені, куди ми прямуємо, — наполягав я.

То було марне запитання, але поспішати мені було нікуди, тому тільки й залишалося що говорити.

Старий ненадовго замислився:

— Куди? За межі Сполучених Штатів, ясна річ. Мій володар, напевне, чи не єдиний неінфікований титанець на всьому континенті, тому ризикувати мені не можна. Гадаю, півострів Юкатан — це те, що нам треба. Саме туди я й спрямував наше авто. Там ми зможемо сховатися, наростити нашу кількість і взятися за обробку півдня. А коли ми повернемося — а ми неодмінно повернемося, — то більше не повторюватимемо тих самих помилок.

— Татку, а чи не міг би ти зняти з мене оці пута? — спитав я. — Бо у мене вже руки й ноги затекли. Ти ж знаєш, що можеш мені довіряти.

— Скоро, скоро — на все свій час. Почекай, поки машина не увійде в повний автоматичний режим.

Авто і досі набирало висоту; модифіковане воно чи ні, а десять кілометрів — чималенька висота для аеромобіля, який розроблявся як суто сімейна модель.

— Ти, схоже, забув, що я пробув із титанцями досить довгий час. Я знаю що до чого — і даю тобі слово честі, — сказав я.

— Не вчи бабусю