Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

віники в’язати. Якщо я відпущу тебе зараз, то ти уб’єш мене або мені доведеться вбити тебе. А ти потрібен мені живим. Ми ще погуляємо з тобою, синку! Ми моторні, ми розумні, ми — саме те, що лікар прописав!

Заперечувати було все одно що об стінку горохом. А Старий вів далі:

— До речі, а чому ти нічого не розповів мені про свій досвід перебування під титанцями? Чому ти це від мене приховав?

— Ти про що?

— Ти не розповів мені про відчуття. Сину, я навіть гадки не мав, що людина може почуватися такою умиротвореною і задоволеною життям. Це — мій найщасливіший час за багато років, найщасливіший відтоді, як... — Старий на мить ошелешено замовк, а потім продовжив: — .відтоді як померла твоя мати. Але не зважаймо на це, зараз мені все одно краще, ніж будь-коли. Ти просто мусив мені розповісти.

Раптом мене охопила огида, і я забув про ту обережну гру, яку почав грати:

— Не сказав, бо не вважав, що бути під слимаком краще, ніж залишатися вільною людиною. І ти теж так не вважав би, старий телепень, якби у тебе на спині не сидів мерзенний слимак, який говорить твоїми губами й думає твоїм мозком.

— Тихше, тихше, синку, не хвилюйся, — лагідно мовив Старий. (Хоч як це не дивно, але його голос справді дещо мене заспокоїв). — Невдовзі ти дізнаєшся трохи більше. Повір мені, це — наше призначення, наша доля. Людство було розділене на ворогуючі групи. Але володарі знову його об’єднають.

Мені подумалося, що знайдеться досить багато бовдурів із тирсою в голові, готових купитися на таку пропаганду й добровільно продати свої душі за одну лише обіцянку миру і безпеки. Але я цього не сказав, бо щосили стискав рот, щоб мене не вирвало.

— Чекати лишилося недовго, — раптом мовив Старий, поглянувши на панель керування. — Зараз я задам їй напрямок. — Він увімкнув автопілот і перевірив панель. — Ось так. Тепер буде легше. Наступна зупинка — Юкатан. А зараз — до роботи.

Вставши зі свого крісла, Старий присів біля мене в тісному просторі кабіни.

— Так буде краще, — мовив він, перетягуючи мій поперек ременем безпеки.

Я різко вдарив його колінами в обличчя:

— Гей, синку, не вередуй! Я міг би й обуритися, але володарі обурення не знають. Тож поводься чемно.

Старий перевірив пута на моїх руках і ногах. З носа у нього текла кров, але він не завдавав собі клопоту витерти її.

— Готово, — сказав він. — Трохи потерпи, лишилося недовго.

Він повернувся до свого сидіння і нахилився вперед, поклавши лікті на коліна. Мені стало добре видно його володаря.

Кілька хвилин не відбувалося нічого, і я тільки й думав, як звільнитися з лабетів. Здавалося, Старий наче спав, але віри йому не було.

Раптом просто посередині шорсткої шкаралупи слимака утворилася смуга. Я дивився на неї, і вона розширялася. Невдовзі я побачив під оболонкою грудкувате жахіття. Простір між двома половинами ставав усе ширшим, і я збагнув, що слимак розмножувався діленням, висмоктуючи життя і плоть із тіла мого батька, щоб сотворити ще одного подібного собі.

Паралізований страхом, я все ж усвідомив, що жити мені як вільному індивіду лишилося не більше п’яти хвилин. Народжувався новий володар, і невдовзі він вже буде готовий видертися мені на спину.

***

Якби людська плоть мала змогу розірвати міцні пута, то я неодмінно б це зробив. Але мені цього не вдалося. Тим часом Старий не звертав уваги на мої спроби звільнитися. Навряд чи він був притомний — напевне, слимаки при розмноженні частково втрачають контроль над своїм рабом. А може, на цей час вони його просто знерухомлюють. Схоже, так воно й було, бо Старий не ворушився.

Коли я вже здався, виснажений і впевнений, що вирватися не зможу, мій погляд впав на миготливу сріблясту лінію по центру слимака, яка означала, що розділення має от-от завершитися. Саме ця лінія й змінила хід моїх думок, якщо в моїй помутнілій голові ще лишалися хоч якісь думки.

Мої руки були зв’язані за спиною, щиколотки зв’язали також, а поперек був пристебнутий до крісла. Але мої ноги, хоча й зв’язані, мали змогу вільно рухатися від пояса й донизу — ременя для ніг крісло не мало.

Сповзши по спинці донизу, щоб максимально вивільнити ноги, я високо ними змахнув і обрушив їх на панель, від чого спрацювали одночасно всі стартові прискорювачі машини.

Прискорення вийшло вельми потужним, скільки g воно додало, я точно не знаю, бо невідомо, скільки в прискорювачах лишалося палива. Як виявилося, ще багато. Нас обох різко вдарило об спинки крісел, причому батька вдарило значно сильніше, бо він не пристебнувся. Його торохнуло об спинку так, що незахищений і безпорадний слимак був розчавлений між двома масами, і його драглисте тіло розбризкалося навсібіч.

У батька почалися ті жахливі конвульсії, які мені вже тричі доводилося спостерігати раніше. З перекошеним обличчям і скрюченими пальцями він відскочив від спинки й вдарився об кермо.

Машина увійшла в піке.

Я сидів і відчував її падіння, хоча, скоріше, не сидів, а висів на ремені, який обтягував мій поперек. Якби тіло батька не порушило керування так безнадійно, я міг би чимось зарадити — хоча б скерувати авто угору своїми зв’язаними ногами. Взагалі-то, я намагався це зробити, але у мене нічого не вийшло. Ймовірно, прилади керування були заклинені та ще й зіпсовані.

А тим часом альтиметр діловито цокав, відміряючи висоту. Коли я спромігся поглянути на нього, він вже показував п'ять тисяч метрів. Потім було чотири... три... дві... — і насамкінець у нас лишився наш останній кілометр.

На висоті п’ятисот метрів увімкнувся поєднаний із висотоміром радар, і одне за одним почали спрацьовувати носові сопла. Кожного разу ремінь впивався мені в живіт, і мене врешті вирвало. Я подумав, що ми врятовані і що тепер машина вирівняється по висоті, але не так сталося, як гадалося: батько своїм тілом затиснув кермо. Я все ще думав про це, коли