Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

щоб він опинився на їхньому боці навіть тимчасово, навіть у лабораторних умовах. Бо хтозна, які коники зможе тоді викинути його хитрий і підступний розум! Не знаю, чи втік би він зі слимаком на спині, чи спробував би зруйнувати наші плани, але з моральної точки зору я був впевнений, що він спробує це зробити, якщо потрапить до лабет слимака.

Люди, яким ніколи не доводилося бувати під контролем титанців, навіть ті, хто бачили одержимих зі сторони, абсолютно нездатні зрозуміти, що носії слимаків налаштовані цілковито проти нас, хоча при цьому зберігають всі свої людські здібності. Тому ми не могли допустити, щоб Старий опинився з протилежного боку барикад, і я вжив увесь свій вплив, аби цього на сталося.

В результаті для експериментів ми використали людиноподібних мавп.

У нашому розпорядженні ми мали не лише мавп із Національного зоопарку, а й мавпячі спільноти з дюжини інших зоопарків та кількох цирків. Залучив Сатану до роботи не я — якби це залежало від мене, то я не став би чіпати бідолаху. Вираз тихого страждання на його обличчі стримав би мене від наруги.

Ін’єкцію дев’ятиденної лихоманки Сатані зробили в середу тринадцятого числа. В п’ятницю він вже був хворий. До його клітки запустили ще одного шимпанзе зі слимаком, і обидва слимаки відразу ж розпочали пряме спілкування, після якого другого шимпанзе видалили з клітки, де тримали Сатану.

В неділю сімнадцятого числа володар Сатани скорчився й відпав — мертвий. Сатані негайно вкололи антитоксин. Пізно увечері в понеділок помер і другий слимак, і його носієві також вкололи дозу антитоксину.

Станом на четвер Сатана вже видужав, хоча й трохи схуд, а другий шимпанзе на прізвисько лорд Фонтлерой впевнено одужував. На знак вдалого експерименту я пригостив Сатану бананом, а він віддячив мені тим, що відкусив перший суглоб мого лівого вказівного пальця, при чому часу на трансплантацію у мене не було. Це сталося не випадково: той шимпанзе справді мав мерзотну вдачу.

***

Але це дрібне ушкодження не вплинуло на мій піднесений настрій. Після того як мені забинтували палець, я пішов шукати Мері, бо мені хотілося повихвалятися. Мері я не знайшов, і насамкінець опинився в їдальні — хильнути з кимось святкову чарчину.

В їдальні було порожньо — всі, крім мене, були в лабораторіях, похапцем працюючи над підготовкою операцій «Лихоманка» та «Милосердя». За наказом Президента всі необхідні приготування здійснювалися лише в одній лабораторії у горах Грейт-Смокі-Маунтінс. У ній було близько двохсот людиноподібних мавп для поширення інфекції, там же «куховарили» антитоксини та культури збудників; у підземному спортзалі розмістили коней, необхідних для отримання сироватки крові.

Безумовно, мільйон із гаком військових, призначених для десантування на стадії проведення операції «Милосердя», там розміститися не могли: їм не належало знати нічого до того моменту, коли до висадки залишиться кілька годин, — саме тоді їм мали видати пістолет і два пояси зі шприцами з індивідуальними дозами антитоксинів. Ті, кому ні разу не доводилося стрибати з парашутом, жодного попереднього навчання не проходили. У разі необхідності, вистрибнути з літака їм мав допомогти сержант потужним копняком під сраку. Були вжиті всі можливі заходи, які передбачали тримати приготування в таємниці, — єдина, на мою думку, можливість провалу операції полягала в тім, що титанці могли якимось чином заздалегідь дізнатися про наші плани (чого, як ми тепер знаємо, не сталося) через якого-небудь ренегата або в якийсь інший спосіб. Дуже багато хороших планів провалилися свого часу через те, що якийсь ідіот розповів про них своїй дружині або коханці в ліжку.

Якби ми не спромоглися втримати все в секреті, то наші мавпи-вектори ніколи б не змогли забезпечити пряме спілкування слимаків — їх би відстрілювали на місці на територіях, контрольованих слимаками. Але, хильнувши першу чарчину, я заспокоївся, щасливо впевнений у тому, що витоку секретів не буде. Річ у тім, що наша лабораторія мала отримувати лише вхідну інформацію, аж до дня висадки десанту, а вся вихідна інформація зазнавала жорсткої цензури — полковник Келлі не здавався дурнем.

Що ж до витоку ззовні, то шанси на це були мінімальними. Минулого тижня генерал, батько, полковник Джибсі та я власною персоною їздили до Білого дому, де зустрічалися з Президентом і маршалом Рекстоном. Я заздалегідь переконав татка, що найкращий спосіб зберегти таємницю — це ні з ким нею не ділитися. Тож він влаштував театральну демонстрацію войовничості й роздратування і в кінцевому підсумку добився чого хотів: про операцію не повідомили навіть міністра Мартінеса. Якщо Президенту й Рекстону вдасться не бурмотіти уві сні протягом ще одного тижня, то інших можливостей провалу операції я не бачив.

Проте тиждень — це досить довго, і червона зона й далі розширювалася. Контратака, яку влаштували слимаки під Пасс-Крисчен, була не останньою. Ворог продовжував наступати і вже контролював узбережжя затоки поза Пенсаколою, і з’являлися ознаки, що на цьому він не зупиниться. Схоже, слимакам вже набрид наш спротив, і вони могли вдатися до атомного бомбування контрольованих нами міст, махнувши рукою на тамтешніх потенційних носіїв. Якщо це припущення виявиться правильним, то нам буде непереливки: екран радара сповістить про небезпеку, але не зможе відвернути цілеспрямованої й рішучої атаки.

Але мені не хотілося цим непокоїтись. Залишався ще один тиждень...

***

До їдальні, де, окрім мене, нікого не було, зазирнув полковник Келлі. Він підійшов і сів поруч.

— Може, хильнемо по чарчині, що скажеш? — запропонував я. — У мене святковий настрій.

Він оглянув своє волохате черево і зазначив:

— Гадаю, зайвий кухоль пива мені не завадить.

— Тоді беріть два. Або чотири — ні, дюжину!

Я замовив пиво й розповів йому про успішні експерименти з мавпами.

Келлі кивнув:

— Так, я вже чув. На перший погляд, непогано.

— Кажете, непогано?! Полковнику, ми за крок до успіху. Через тиждень битву буде виграно.

— Ну то й що?

— Та ну вас, облиште, — відповів я, роздратований його манерою. — Мине небагато часу, і ви, нарешті, зможете знову вдягнути свій звичний одяг і повернутися до нормального життя. Чи ви не вірите, що наші плани здійсняться?

— Авжеж, я вірю, що