Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Гейзельхерст мав такий багатостраждальний вигляд, що я мало не розсміявся.

— Та нема проблем, — відповів я. — Це ж ваша лабораторія і ваш відділ.

— Це так шляхетно з вашого боку. Я постараюся вам віддячити.

Він пішов, радісно усміхаючись, а я повернувся з такою самою радісною усмішкою. Мені вже починало подобатися, що всі вважають мене генієм.

Перед тим як відчинити двері до кабінки, я подумки прокрутив усі деталі великого парашутного десанту. І лише потім увійшов. Побачивши мене, Мері розплющила очі й одарила мене неземною усмішкою. Я простягнув руку й погладив її волосся.

— Доброго ранку, моя руденька, а ти знаєш, що твій чоловік — геній?

— Так.

— Не може бути! Ти мені ніколи цього не казала.

— А ти ж не питав.

***

Гейзельхерст справді віддав мені належне: спосіб боротьби зі слимаками він назвав під час наради «вектором Найвенса». Цілком природно, мене запросили прокоментувати доповідь, хоча батько, судячи з його погляду, хотів, аби я виступив першим.

— Я згоден із містером Гейзельхерстом, — почав я, — хоча це потребує експериментального підтвердження. Одначе він цілком правильно залишив відкритим для обговорення певні аспекти тактичного, а не медичного характеру. — (Свою вступну промову, включно з моментами, які викликали сумніви, я продумав до дрібниць протягом сніданку. Слава богу, що під час сніданку Мері не базікає, а наминає харчі!) — Хоча це правда, що увесь масив титанців можна інфікувати лише одним контактом, існує такий важливий, я сказав би, навіть вирішальний аспект — це синхронність дій. Мусимо розпочати поширення інфекції одночасно з багатьох точок. Якщо ми хочемо врятувати номінально сто відсотків населення червоної зони, то необхідно інфікувати слимаків максимально одночасно, щоб підрозділи рятувальників змогли зайти до червоної зони вже після того, як паразити втратять свою небезпечність, але до того, як носії наблизяться до точки, поза якою антитоксин вже не зможе їх врятувати. Ця проблема піддається математичному аналізу. («Семе, ну ти й нахаба, — сказав я собі. — Ти ж не зможеш сам виконати це завдання, хоч би й упріватимеш за комп’ютером протягом двадцяти років»). Тому її вирішення слід доручити вашому аналітичному відділу. Однак дозвольте мені стисло схарактеризувати основні фактори. Кількість векторів, тобто точок поширення інфекції, ми позначимо як Х, а число необхідних рятівників-десантників — як Y. Існуватиме нескінченно велике число одночасно застосованих варіантів виконання завдання, причому оптимальний варіант залежатиме від логістичних чинників. Зважаючи на вищезазначену необхідність строго математичного підходу (всі розрахунки я зробив на логарифмічній лінійці, але визнав за краще цього не казати) і основуючи мій підхід на своєму, на жаль, надто тісному знайомстві зі звичками паразитів, я підрахував, що...

Всі слухали мене, затамувавши подих. Якби присутні не були майже голими, то можна було б почути, як на підлогу впала шпилька, якби вона в когось була. Генерал перервав мене лише раз, коли я запропонував невелику розрахункову кількість точок Х.

— Містере Найвенс, запевняю вас, що ми зможемо забезпечити будь-яку кількість добровольців для поширення інфекції.

Я похитав головою:

— Залучати добровольців не можна, генерале.

— Розумію ваше заперечення. Треба дати хворобі час, щоб вона проникла в організм добровольця, але після того, як вона проникне, у нього може забракнути часу на усунення небезпеки. Проте, гадаю, цю проблему можна обійти — наприклад, імплантувати під шкіру желатинову капсулу з антитоксином або щось подібне. Я впевнений, що наш персонал впорається з цим завданням.

Я також у цьому не сумнівався, але не сказав, що моє реальне заперечення полягало в глибокій відразі до одної лише думки про нових потенційних бранців, яких уярмлять слимаки.

— Добровольців не можна використовувати в жодному разі, сер. Слимак неодмінно знатиме те, що знає його носій, і просто відмовиться від прямого спілкування. Та ще й попередить голосом своїх одноплемінників про небезпеку.

Не знаю, чи мав я рацію, але моє застереження прозвучало переконливо.

— Натомість, — продовжував я, — нам слід використовувати тварин: мавп, собак, тобто всіх тварин достатньо великих, щоб нести слимака, але нездатних до людської розмови. Причому використовувати в кількостях, достатніх, аби інфікувати всю групу так, щоб жоден слимак не встиг здогадатися, що захворів.

Потім я стисло виклав свої міркування щодо завершальної десантної операції під назвою «Милосердя».

— Згідно з розрахунками, перший десант — операція «Лихоманка» — має розпочатися, як тільки ми переконаємося, що маємо достатньо антитоксину для другого десанту. І менше ніж за тиждень на всьому нашому континенті не залишиться жодного живого слимака.

Ніхто не аплодував, але таке бажання відчувалося. Генерал перервав нараду й поквапився зателефонувати маршалу авіації Рекстону, а потім прислав до мене свого помічника запросити мене на обід. Я передав, що із задоволенням прийду за умови, що запрошення стосуватиметься й моєї дружини, інакше я не зможу відповісти згодою.

Батько чекав на мене в конференц-залі.

— Ну як я впорався? — спитав я його, намагаючись приховати хвилювання.

— Семе, ти їх просто зачарував, — відповів батько. — Маєш задатки політика. Треба буде мені домовитися, щоб тобі на ТБ виділили час для виступів. На кілька місяців, не менше.

Я намагався не показати, який радий я був. За увесь час своєї промови я жодного разу не схибив. І почувався тепер абсолютно новою людиною.

РОЗДІЛ 32

Шимпанзе Сатана з Національного зоопарку, колишній об’єкт мого співчуття, повністю виправдав своє прізвисько, щойно позбувшись свого слимака. Мій батько визвався добровольцем для перевірки теорії Найвенса-Гейзельхерста, але тут втрутився я, і коротеньку соломинку витягнув Сатана.

Батько створив із цього проблему: в його голову наверзлася дурна ідея, що йому належить хоча б раз потрапити в полон до слимака. Я пояснив йому, що ми не маємо часу для реалізації його химерних забаганок. Він надувся як сич, але я був невблаганний.

Я заборонив йому це не через синівську любов чи її неофрейдистську антитезу; просто я боявся компанії батько-слимак. Я не хотів,