Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Генерал присвиснув.

— Дуже смілива, навіть геройська пропозиція, містере Найвенс. І як же ви збираєтеся лікувати цього індивіда? Як же ви збираєтеся його зловити, якщо вже на те пішло? Тобто припустімо, що ми навмисне поширимо епідемію дев’ятиденної лихоманки в червоній зоні, але в такому разі нам доведеться багато побігати й попотіти перед лицем впертого спротиву й небажання. Доведеться дуже швидко виявити й вилікувати понад п’ятдесят мільйонів людей, перш ніж вони встигнуть померти від лихоманки.

Це була гаряча картоплина, тому я відразу ж відкинув її назад. «Цікаво, — подумав я, — скільки “експертів” зробили собі ім’я, перекладаючи відповідальність?».

— Що стосується другого питання, то це — проблема логістики й тактики, це — ваша проблема, а не моя. А стосовно першого питання, то у вас є свій експерт. — З цими словами я вказав на доктора Гейзельхерста. — От у нього й питайте.

Гейзельхерст завовтузився й засопів — я добре розумів, як він почувається.

«Брак досвіду... потрібні додаткові дослідження... треба провести експерименти.» Він сказав, що пригадує, наче колись виконувалися дослідження стосовно лікування антитоксинами, але вакцина проти дев’ятиденної лихоманки виявилася настільки ефективною, що, на його думку, робота з антитоксинами так і не була доведена до кінця. В будь-якому разі всі, хто зараз вирушають на Венеру, перед вильотом проходять імунізацію. Закінчив Гейзельхерст без особливого оптимізму, зазначивши, що, на жаль, дослідження екзотичних хвороб на Венері ще перебуває на початковому етапі.

Наприкінці доповіді генерал перервав його:

— Оці антитоксини... Як швидко ви зможете дізнатися про них?

Гейзельхерст відповів, що займеться цим питанням невідкладно і зателефонує своєму колезі із Сорбонського університету.

— Починайте, — наказав йому генерал. — Можете йти.

***

Наступного ранку перед сніданком Гейзельхерст подзвонив нам у двері. Його прихід роздратував мене, але я спробував не показувати цього, коли вийшов до нього в коридор.

— Вибачте, що я так рано, — сказав він, — але ви мали рацію стосовно антитоксинів.

— Тобто?

— Мені надішлють трохи антитоксинів із Парижа; посилка може прибути з хвилини на хвилину. Сподіваюся, що вони зберегли свою дієвість.

— А якщо ні?

— Якщо ні, то ми маємо засоби для їх виробництва. Нам все одно доведеться виробляти їх мільйонами доз, якщо ми будемо змушені запроваджувати цю неймовірну схему.

— Дякую, що повідомили, — сказав я. — Гадаю, генерал буде задоволений.

Я вже повернувся йти, але Гейзельхерст зупинив мене: — Е-е-е. містере Найвенс.

— Так?

— Я стосовно векторів.

— Векторів?

У ту мить це слово не означало для мене нічого, окрім маленьких стрілочок, скерованих у різних напрямах.

— Я маю на увазі переносників хвороб. Ми не зможемо використовувати пацюків, мишей і таке подібне. Ви, часом, не знаєте, як лихоманка поширюється на Венері. Маленькою летючою коловерткою, яка є венеріанським еквівалентом комахи, але такого виду на Землі не існує, і це, на жаль, єдиний спосіб поширення.

— Ви хочете сказати, що не зможете заразити мене цією лихоманкою? Навіть маючи у своєму розпорядженні цілий кухоль живої культури збудників?

— Звісно, я зможу зробити вам ін’єкцію збудників. Але уявіть собі мільйон парашутистів, яких ми закинемо до червоної зони. Вони що — ганятимуться за людьми, яких полонили паразити, і умовлятимуть цих нещасних інфікованих спокійно залишатися на місцях, поки їм роблять укол? — безпорадно розвів руками Гейзельхерст.

Коліщата в моїй голові почали повільно обертатися... Мільйон людей. протягом однієї десантної операції.

— А чому ви мене питаєте? — поцікавився я. — Це ж медична проблема.

— Так, звісно. Мені просто здалося, що ви маєте змогу швидко.

Гейзельхерст замовк.

— Дякую, — кивнув я.

Мій мозок натужно намагався впоратися з двома проблемами одночасно, і тому в ньому почали виникати складнощі з плином думок. Скільки ж людей живуть у червоній зоні?

— Дозвольте мені бути відвертим, — сказав я. — Припустімо, ви хворі на лихоманку, а я — ні. Я можу заразитися нею від вас?

В десанті не зможуть взяти участь медики — їх у такій кількості просто немає.

— Заразитися не так просто. Якщо я візьму мазок зі свого горла і введу його у ваше, то ви можете заразитися. Якщо зробити переливання моєї крові у вашу вену, то ви заразитеся неодмінно.

—Тобто безпосереднє сполучення, так? — Скількох людей зможе обробити один парашутист? Десять? Двадцять? Тридцять? Чи більше? — Якщо так, то це не проблема.

— Як це?

— Що в першу чергу робить слимак, натрапивши на іншого слимака, якого давно не бачив?

— Злягається з ним!

— Я завжди називав це «прямим спілкуванням», бо волію користуватися цим вельми неточним терміном. Як ви гадаєте, хворий слимак передасть здоровому інфекцію під час прямого спілкування?

— Я не гадаю, я впевнений у цьому! Саме тут, в цій лабораторії ми виявили, що під час злягання відбувається фактичний обмін живими протеїнами. Слимаки ніяк не зможуть уникнути цього обміну, тож ми зможемо заразити всю колонію як одне тіло. Як же я раніше не здогадався!

Колись римський імператор Калігула промовив дикі слова: «От якби всі мої піддані та й мали на всіх одну шию!». Але я не став його цитувати.

— Не поспішайте радіти, — застеріг я. — Спершу випробуйте. Але я сподіваюся, що цей метод спрацює.

— Так-так, неодмінно спрацює! — вигукнув Гейзельхерст і зібрався вже піти, але раптом зупинився. — Містере Найвенс, а ви не могли б... Я розумію, що, можливо, прошу забагато.

— Ви про що? Кажіть швидше, бо мені вже їсти хочеться.

Насправді ж я хотів якомога швидше зайнятися проблемою відправлення десанту до червоної зони.

— Чи не могли б ви дозволити саме мені оприлюднити в сьогоднішній ранковій доповіді той метод поширення хвороби, про який ми з вами щойно говорили? Так, це ви його відкрили, але генерал дав