Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

до іншого палацу, сидиш там до другої повні, повертаєшся... Ех! Бовдур ти, ясновельможний, що відмовився від такого життя.

— Іди в дупу, — відмахнувся Ярема. — Від такого життя на третій тиждень по стінках полізеш.

Пилип гмикнув та долив собі чаю.

— Маєш рацію, — погодився Гнат.

Він голосно сьорбнув з горнятка та окинув околиці критичним поглядом.

— Ми тут, курва, чаї п'ємо, а Савка у полоні.

— Мене це також гризе, — кивнув Яровий. — Але лишається тільки чекати.

— Та знаю! Мене це так видрочує, що...

Гнат раптом замовк, ледь не випустив горнятко долі та вирячив очі.

— Пронос прихопив, братику? — співчутливо поцікавився Ярема.

До альтанки впевнено крокувала дівчина. З-під опанчі проглядав черес із трьома клямрами, чорне волосся підстрижено коротко, дві шаблі за плечима. Дівчина не належала до загону призначенців, який прибув опівночі.

Легким стрибком через всі східці вона влетіла до альтанки, оглянула присутніх і зупинила погляд на Гнатові.

— Здоровенькі були, — гукнула дівчина.

У синіх очах стрибали бісенята. Гнат пробелькотав щось нерозбірливе.

— Не розумію! — вона насупила тонкі брови. — Повтори ротом, а не сракою.

Важко було не помітити, що дівчина та Гнат схожі не тільки зовнішністю, а й манерою спілкуватися.

— Кажу, що радий тебе бачити, — непевно промовив Гнат. — А що ти тут...

— Не бреши, малий, — вона скривила тонкого носика. — І не сиди як дурень, а відрекомендуй мені товаришів!

— Так, так, — заметушився Гнат. — Це — брат Малюк, Ярема Яровий, гербу Равич...

Дівчина дзвінко розсміялася та ляснула шляхтича по плечу.

— На вигляд ти зовсім не малюк! Чи тебе так назвали за розміри в інших місцях, га?

Ярема почервонів та ледь не вдавився тістечком.

— А це — брат Варган, Пилип Олефір...

— Ого, у мене такої коси в житті не було, — характерниця провела долонею по волоссю, довжина якого не перевершувала пальця. — Пощастило тобі, брате Варгане!

— Дякую, — Пилип ніяково відвів очі.

Гнат сьорбнув з горнятка, бо в горлі у нього пересохло.

— Може, хочеш чаю? — запропонував він обережно.

— От йолоп! — роздратовано відповіла дівчина. — Мені що, самій назватися?

— Ой! Вибач... Браття, це...

— Сестра Іскра, — вона гордовито схрестила руки на грудях. — Вона ж Катря Бойко, курінь контррозвідки. Кровна сестра цього одоробла.

— Дуже приємно, — проспівали Ярема і Пилип на один голос.

— Меншенький завдає багато клопотів?

Обидва переконливо покрутили головами. Гнат, червоний як рак, намагався пити чай із порожнього горнятка.

Катря обвела їх веселим поглядом.

— Атос, Портос і Араміс! Чула я, що вскочили ви у добрячу халепу, але зуміли вижити. Непогано, як для першого року!

— Сестро... А що ти тут робиш? — наважився спитати Гнат.

— Курінь прислав, бовдуре! Нащо мені ще сюди всю ніч пхатися? На пику твою милуватися? — негайно спалахнула Катря, проте легко заспокоїлася і з приязною посмішкою звернулася до решти: — Одного бракує. Де ваш четвертий?

— По кущах лазить, — відповів Ярема.

Северин заглиблювався у нетрі живого лабіринту. Він навмисне не запам'ятовував дорогу. Густі стіни кущів надійно захищали від навколишніх звуків: голоси з альтанки, що чулися неподалік, стихли та долітали зрідка окремими гучними словами.

Вранці київський знайомець Самійло Книш, він же брат Полин, командувач загону, разом із другим призначенцем, який усе записував, розпитав про події останніх днів: послання Савки, зустріч під дубом, гонитву за незнайомцем, розслідування в Яструбиному, прибуття до маєтку, і, нарешті, про ніч напередодні. Северин розповідав усе без потайки, навіть про те, як він потрапив до Потойбіччя та як невидима істота дала йому підказку вибратися звідти.

— Це вперше, коли ти зміг так перенестися до Потойбіччя? — спитав Самійло.

— Так. Я навіть не знав, що таке можливо, — Северин намагався не витріщатися на величезний кривий шрам Книша, яке перетинав усе його обличчя і сильно привертав увагу.

— Більше не пробував?

— Ні, але сьогодні спробую.

— Будь обережний, брате. Я не розуміюся на Потойбіччі, але обережність у таких справах ніколи не зайва. Як випаде можливість, то розпитай про це у двохвостих, — зауважив Самійло. — То що сталося після того, як ти повернувся?

Северин продовжив: як почув битву, знайшов братів, побачив утечу магната, як переслідував та вбив його.

— Як нога після поранення? — спитав другий характерник. — Гірше не стало?

— Ні. Вночі лихоманило, але зараз просто болить. Гоїться помалу.

— От і добре, — брат Полин потиснув йому руку. — Дякую, брате. Не дарма ти син і вбивця Ігоря Чорнововка.

Северин не знайшовся із відповіддю на цей сумнівний комплімент.

Після завершення окремих допитів Книш зібрав ватагу разом та звернувся до братів із невеличкою промовою:

— Коли я узрів ваші пом'яті мармизи у «Діамантовому палаці»... То було безрадісне видовище! А коли я отримував чергові звіти брата Кременя про... Гм.

Самійло почухав потилицю та почав знову:

— Загалом, ви перевершили мої сподівання. Молодці, — Книш говорив без посмішки. — Те, що ви пережили, стало би випробуванням для будь-якого лицаря Ордену. Тим не менше, ви врятувалися та перемогли! І ви заслужили на відпочинок. Унаслідок обставин ваша ватага переходить під моє командування. Мій наказ: відпочити та оговтатися від пережитого. Ви четверо потрібні з ясними головами та твердим духом.

Браття вклонилися і рушили виконувати наказ.

Призначенці говорили рідко й мало, чітко знали, що кому робити, та миттю взяли Яструбиний маєток під повний контроль: допитали кожного мешканця, обшукали кабінет Борцеховського та кімнати загиблих, знайшли кілька схованок, перевірили мисливський будинок та діброву, знайшли у домі єгерів майстерню для відливу куль