Річард Докінз - Сліпий годинникар

найвідомішого в історії конкурента дарвінізму — ламаркізм. Коли ця теорія була вперше запропонована на початку ХІХ століття, то не позиціонувалась як конкурентна дарвінізму, бо про дарвінізм тоді ще ніхто не думав. Шевальє де Ламарк випередив свій час. Він був одним із тих інтелектуалів ХVІІІ століття, що виступали на користь еволюції. У цьому він мав рацію і вже тільки за це заслуговує пошанування нарівні з дідом Чарльза Дарвіна Еразмом та іншими. Ламарк також запропонував найкращу теорію механізму еволюції, яка тільки могла з’явитися на той час, але немає жодних причин припускати, що, якби тоді вже була оприлюднена дарвінівська теорія цього механізму, він би її відкинув. Але її не було, і, на превелику шкоду для Ламарка (принаймні в англомовному світі), його ім’я стало асоціюватися з помилкою — його теорією механізму еволюції, а не з його слушною вірою в той факт, що еволюція відбувається. Це не книжка з історії, і я не намагатимусь із педантичною точністю розбирати те, що постулював сам Ламарк. Загалом же в його словах була частка містики — наприклад, він твердо вірив у просування вгору сходами життя, які багато людей уявляють собі навіть сьогодні, і говорив про прагнення тварин так, неначе вони в певному сенсі свідомо хочуть еволюціонувати. Я збираюся виділити з ламаркізму ті немістичні елементи, які хоча б на перший погляд, здається, мають шанси запропонувати реальну альтернативу дарвінізму. По суті, таких елементів — єдиних, що визнаються сучасними «неоламаркістами», — всього два: спадковість набутих характеристик і принцип використання й невикористання.

Принцип використання й невикористання стверджує, що ті частини організму, які використовуються, стають більшими. Ті ж, які не використовуються, поступово атрофуються й відмирають. Відомий факт: якщо тренувати якісь конкретні м’язи, вони ростуть, а якщо ні — всихають. Подивившись на тіло людини, можна сказати, які саме м’язи вона використовує, а які ні. Можна навіть приблизно вгадати її професію чи улюблений вид відпочинку. Ентузіасти бодібілдингу застосовують принцип використання й невикористання для «будівництва» своїх тіл практично так само, як скульптор у своїй роботі, надаючи їм тієї чи іншої неприродної форми, якої вимагає мода цієї специфічної субкультури. М’язи є не єдиними частинами тіла, що реагують на використання таким чином. Якщо ходити босоніж, ви матимете грубішу шкіру на підошвах. Фермера й банківського клерка легко розрізнити, просто поглянувши на руки одного й другого. У фермера вони жорсткі, загрубілі від тяжкої праці та тривалого контакту з землею. У клерка ж єдиною загрубілістю є невеличкий мозоль від ручки на пальці.

Принцип використання й невикористання допомагає тваринам ставати кращими у справі виживання в їхньому світі, прогресивно кращими ще за їхнього життя внаслідок самого життя в цьому світі. У людей унаслідок прямого впливу сонячного світла чи його нестачі виробляється той колір шкіри, який сприяє кращому виживанню в умовах конкретної місцевості. Надлишок сонячного світла є небезпечним. У любителів засмаги з дуже світлою шкірою ризик захворіти на рак більший. Тимчасом брак сонячного світла призводить до дефіциту вітаміну D та розвитку рахіту, що іноді спостерігається в чорношкірих дітей, які мешкають у Скандинавії. Коричневий пігмент меланін, що синтезується під впливом сонячного світла, створює екран для захисту підшкірних тканин від шкідливих наслідків впливу сонячного світла в подальшому житті. Якщо засмагла людина переїде до менш сонячних країв, меланін з її шкіри зникне, і організм зможе максимально ефективно використовувати той мінімум сонця, що там є. Це можна представити як приклад принципу використання й невикористання: шкіра темнішає, коли «використовується», і світлішає аж до білого, коли «не використовується». Деякі тропічні народи, щоправда, успадковують щільний меланіновий екран незалежно від того, чи піддаються активному впливові сонячного світла окремі особини.

Тепер звернімося до другого основного принципу ламаркізму — ідеї, що набуті характеристики згодом успадковуються майбутніми поколіннями. Усі докази вказують на те, що ця ідея є просто хибною, але впродовж більшої частини своєї історії люди вірили в її правильність. Ламарк її не вигадував, а просто залучив народну мудрість свого часу. У деяких колах і досі в неї вірять. Моя мама колись мала пса, який час від часу прикидався кульгавим, підгинаючи задню лапу і шкандибаючи на інших трьох. А її сусідка мала старшого пса, який, на жаль, втратив задню лапу, потрапивши під машину. Так от, вона була переконана, що її пес має бути батьком пса моєї матері, що «наочно доводила» «успадкована» ним кульгавість. Усна народна творчість та байки рясніють аналогічними легендами. Багато людей або вже вірять, або готові повірити у спадковість набутих характеристик. Теорія спадковості аж до цього століття панувала і в середовищі серйозних біологів. У неї вірив сам Дарвін, але вона не стала частиною його теорії еволюції, тож його ім’я не пов’язане з нею в нашій свідомості.

Якщо поєднати ідею спадковості набутих характеристик із принципом використання й невикористання, то ми отримаємо щось схоже на непоганий рецепт еволюційного покращення. Саме цей рецепт зазвичай і сприймають як теорію еволюції Ламарка. Згідно з цією теорією, якщо люди послідовно підвищуватимуть жорсткість своїх підошов, ходячи босоніж по голій землі, то кожне наступне покоління матиме трохи жорсткішу шкіру, ніж була до нього. Кожне покоління матиме перевагу перед своїми попередниками. Зрештою немовлята почнуть народжуватись одразу з жорсткими підошвами (що, власне кажучи, вони й роблять, хоча і з інших причин, як ми побачимо нижче). Якщо покоління за поколінням насолоджуватимуться тропічним сонцем, то ставатимуть дедалі більш коричневими в міру того, як, згідно з теорією Ламарка, кожне наступне покоління успадковуватиме частку засмаги попереднього. З часом вони почнуть народжуватись уже чорними (що, знову-таки, вони вже роблять, але не з ламаркістських причин).

Легендарними прикладами є руки коваля та шия жирафа. У тих селах, де ковалі переймали свою справу від батьків, дідів і прадідів, вважалося, що вони успадковують заразом і добре треновані м’язи своїх предків. Причому не просто успадковують, а ще й розвивають їх власною працею, після чого передають ці покращення своїм синам. Предкові жирафи з короткими шиями мали нагальну потребу діставати листя високо на деревах. Вони щосили витягувалися вгору, тим самим розтягуючи м’язи та кістки шиї. У результаті кожне нове покоління отримувало трохи довшу шию, ніж його попередники, і передавало цю фору наступному поколінню. Згідно з теорією Ламарка в чистому вигляді, всі еволюційні вдосконалення дотримуються цієї схеми: тварина тягнеться до чогось, чого вона потребує. У результаті частини її тіла, які при цьому використовуються, стають більшими або змінюються у відповідному напрямку якимось іншим чином. Ця зміна успадковується наступним поколінням, а отже, процес триває. Перевага цієї теорії в тому, що вона є накопичувальною, а, як ми вже бачили, це є необхідним компонентом будь-якої теорії еволюції для виконання нею відповідної ролі у формуванні нашого світогляду.

Теорія Ламарка, схоже, має велику емоційну привабливість, причому не лише для дилетантів, а й для певного типу інтелектуалів. Якось до мене підійшов один колега, уславлений історик марксизму, людина надзвичайно культурна й начитана. Він сказав, що розуміє: всі факти, схоже, свідчать проти теорії Ламарка… Але чи справді немає жодної надії, що вона може виявитися правдою? Я відповів йому, що, на мою думку, її таки немає, і він сприйняв це зі щирим жалем, сказавши, що з ідеологічних міркувань йому б хотілося, аби ламаркізм був правдою. Адже це давало б велику надію