Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

рівні, не такі детальні, як решта карти. — Але там, унизу, небезпечно для всіх, хто не є совою, там усе занадто мінливе. Це єдиний рівень, який я бачила на власні очі.

— Як далеко він простягається? — хоче дізнатися чоловік.

Елінор стенає плечима.

— Я поки не дізналася, — каже вона. — Ми тут. — Дівчина торкається крихітного човника на золотих хвилях у центрі. — Попливемо он туди, а тут повернемо. — Вона показує два завитки шовку, що витягаються вгору. — І ось тут я можу вас залишити. — Палець зупиняється на вишикуваних у ряд паперових дверях.

— А як мені знову потрапити сюди? — запитує Доріан, вказуючи на Серце.

Елінор вивчає карту, потім відходить до іншого кінця столу. Там вона показує на ліс.

— Якщо вийдете тут і підете в цьому напрямку, — каже жінка й торкається доріжки, що веде від дерев, — зможете потрапити до готелю. — На карті видно споруду з малесеньким ліхтарем. — У готелі можна знайти перехрестя, звідки дороги ведуть нагору. — Елінор веде гостя до кутика мапи й показує йому найближчий шлях до Гавані. — Коли опинитеся тут, ваш компас знову запрацює та завжди показуватиме на нього. — Вона торкається Серця.

Доріан дивиться на ланцюжок на шиї з ключем від його кімнати й компасом завбільшки з медальйон. Він розтуляє його, і зсередини виливається кілька крапель меду, одна стрілка шалено крутиться, неспроможна знайти свій шлях.

— То ось для чого він? — перепитує чоловік. Раніше йому ніхто цього не пояснював.

— Коли ви повернетеся нагору, усе вже не буде таким, як раніше, — попереджає Елінор. — Іноді неможливо повернутися до того самого старого місця й доводиться шукати місць нових.

— Я не намагаюся повернутися до місця, — зізнається Доріан. — Я хочу повернутися до людини. — Промовлені вголос, ці слова здаються урочистою заявою.

— Люди теж змінюються, і ви це знаєте.

— О, я знаю, — не приховує чоловік, киваючи.

Думати про це йому не хочеться. Йому завжди хотілося опинитися в тому місці, та тільки тоді, коли потрапив туди, він зрозумів, що це місце — просто спосіб бути з певною людиною, а тепер він утратив і людину, і місце.

— Можливо, там уже минуло багато часу після вашого зникнення, — нагадує Елінор. — Тут, унизу, час спливає інакше. Він тече повільніше. А іноді взагалі не припиняє свого руху й починає стрибати.

— Ми загубилися в часі?

— Ви, можливо, так. А я не загубилася.

— А чому ви тут, унизу? — цікавиться Доріан. Елінор обмірковує його запитання, дивлячись на багатошарову мапу.

— Я довго шукала одну людину, але не знайшла, а потім шукала себе. Тепер, коли себе знайшла, я повернулася до досліджень, які були для мене першочерговим завданням, важливішим за всі інші, гадаю, мені судилося дослідити все. Недолуго звучить?

— Це звучить як грандіозна пригода.

Елінор усміхається сама собі. У них з Мірабель однакові усмішки. Доріан замислюється, що сталося із Саймоном, адже тепер розуміє, скільки часу й простору загублено тут, унизу. Він намагається не думати про те, скільки часу вже могло минути нагорі, і лише спостеріає, як Елінор складає карту, згортаючи Серце в глибини Беззоряного моря.

— Ми зараз неподалік від вдалого для прощання місця, — оголошує вона. — Якщо ви готові.

Доріан киває, і вони вдвох повертаються на палубу. Корабель приплив до іншої печери, яка прикрашена велетенськими альковами, у кожному з яких височіє статуя людини. Усього їх шість, і кожна тримає якийсь предмет, хоча переважно поламані й усі вкриті закристалізованим медом.

— Що це за місце? — запитує чоловік, поки вони йдуть до носа корабля.

— Частина однієї з колишніх Гаваней, — пояснює Елінор. — Минулого разу, коли я пропливала тут, рівень моря був вищий. Мені слід оновити карту. Гадаю, їй би тут сподобалося. Колись вона сказала мені, що людей, які помирали тут, унизу, обов’язково повертали до Беззоряного моря, адже з нього вийшли всі історії, і будь-яке завершення — це новий початок. А потім я запитала, що стається з людьми, які тут народилися, але вона не знала. Якщо будь-яке завершення — це початок, то будь-який початок — це завершення?

— Можливо, — озивається Доріан.

Він дивиться на загорнуте в шовк і перев’язане мотузками тіло Аллеґри на дерев’яних дверях.

— У мене більше не було нічого потрібного розміру, — пояснює Елінор.

— Це згодиться, — запевняє її Доріан.

Вони разом піднімають двері й опускають їх над загорожею на поверхню Беззоряного моря. Краї занурюються в мед, але двері тримаються на плаву.

Коли вони віддаляються на достатню відстань від корабля, Елінор стає на поруччя й кидає на двері один з паперових ліхтариків. Той сідає на ноги Аллеґри й перевертається, свічка всередині ліхтарика потрапляє спочатку на свою паперову оболонку, а потім на шовк, прокладаючи собі шлях нагору вздовж мотузок.

Двері та пасажирка, охоплені вогнем, відпливають щомиті далі від корабля.

Доріан та Елінор стоять пліч-о-пліч біля загорожі й дивляться на них.

— Хочете сказати щось приємне? — запитує Елінор.

Доріан прикипає поглядом до охопленого полум’ям тіла жінки, яка забрала його ім’я і його життя, давши натомість тисячі обіцянок, жодної з яких не дотрималася. Жінки, яка побачила його молодим, розгубленим та самотнім і визначила для нього мету, спрямувавши на шлях, який, неочікувано для нього, був надто несподіваний і дивний. Жінки, якій він ще минулого року вірив більше, ніж решті людей, і яка зовсім нещодавно вистрілила б йому в саме серце, коли б не втрутилися час і доля.

— Ні, я нічого не хочу казати, — відповідає він Елінор.

Вона обертається й кидає на нього замислений погляд.

Потім киває і повертається до правого борту, довго вивчає вже віддалений вогонь і невдовзі теж озивається:

— Дякую, що побачили мене, коли інші люди дивилися крізь мене, наче я привид, — каже вона, і Доріанове горло стискається від раптового схлипування.

Жінка кладе свою долоню на Доріанову, що лежить на поруччі, і так вони мовчки стоять ще довго по тому, як вогонь віддаляється та зникає з поля зору, а корабель далі пливе до місця призначення.

Пропливаючи повз древні статуї, вогняні двері освітлюють їхні обличчя.

Це лише кам’яні подоби тих, хто жив тут дуже давно, але вони впізнають споріднену душу й мовчки схиляють голови, коли Аллеґра